І будуть люди

І навіть біднота наверталася серцем до батюшки: уважний та ласкавий, він не мине жодної нагоди, щоб провідати обійдених долею своїх парафіян. Допомогти в біді. Утішити в горі. «Ей, Петре, не грішіть проти бога! Бог у вас узяв, бог вам і дасть. Не все те, що здається нам добром, є насправді добро, і не все зле є насправді злом. Вам здається, що ви біднішаєте, а ви багатієте духовним багатством. Ви бідкаєтесь, що вас їдять злидні, а що таке злидні в нашому скороминущому житті проти вічного блаженства в раю?» — «А так, батюшко, так!» — розчулено притакує Петро, не тому, звичайно, що батюшка, прощаючись, кине: «Пошліть уже свою жінку до матушки, хай насипле півмішка борошна».

Тож тато не може нахвалитись своїм зятем, мама не знає, де його й посадити, коли він приїжджає в гості, молода матушка не зводить із нього очей, а сама Таня вже більш-менш байдужа до нього.

Боялася навіть собі признатися, що колись була закохана в нього. Це — її таємниця, її солодкий гріх, що понесе із собою в могилу. Навіть самому богові не посміла б признатися в цьому. Була певна, що ніхто ніколи не довідається про те, бо кому б тоді могло спасти на думку, що оця «шльонка» з великим недозрілим ротом, з довгими руками й незграбною постаттю підлітка зважиться на зовсім-зовсім доросле почуття?

Тепер же вона майже доросла. Має сімнадцятий рік, легеньке ластовиннячко на трохи кирпатому носі й Олега. Ластовиння їй завдає прикрощів, але мама каже, що, дивись, воно ще, мабуть, і вирихтується з літами в люди. Отже, Таня може бути задоволеною і сміливо чекати того часу, коли вона стане дорослою. Зовсім-зовсім дорослою. Вона тоді одягне чорну довгу сукню, укладе важку косу — точнісінько так, як укладає її старша сестра, щоб голівка здавалась маленькою, а коса — важкою та пишною, натягне білі нитяні рукавички і пройдеться головною вулицею Хоролівки.

«А чия то пішла?»

«Та то ж молодша дочка священика Світличного! Ви хіба не впізнали?»

«Та де ж таку красуню впізнати!»

«Е, не кажіть! Що красива, а що й розумна: закінчила єпархіальне училище в Полтаві і оце приїхала до нас учителювати».

«Учителювати! Те-те-те… Отака молода і вже вчителька!..»

Таня аж мліє, слухаючи оті уявні голоси. Променіє очима, малює картини — одна принадніша від іншої, аж доки мама застає її за отим заняттям.

— Та чи ти, дочко, сказилася, чи тебе хто наврочив? Дивись мені, що воно робить: сіло й сидить, як той статуй! А мак хто за тебе потре? На шулики ж перша миску підставиш!

Відігнавши спокусливі мрії, Таня притьмом береться за мак: де та ще сукня, і рукавички, і парасолька, а мама — поруч і вже он зирить за віником. Тож, вхопивши качалку та затиснувши величезну макітру, вона починає запопадливо терти мак. Так запопадливо, що макітра не витримує та й розсідається в неї поміж колінами.