І будуть люди

Таня, перелякано розплющивши очі, ще сонно похитуючись, знову починала смикати за набряклі дійки, видзвонювати дрімотливу мелодію.

З того часу, коли б не почула Тетяна оту дзюркітливу пісеньку, її відразу ж хилило на сон.

І ще один спогад: її перший хліб. Пекли на тиждень, а то й на два, щоб менше йшло, бо черствий хліб не так поїдають, і велетенська діжа могла б заховати в себе всю Таню.

Таня зроду не пекла хліб, мама вдома й не підпускала її до тіста, але вона не зізналася в цьому нікому: засміють, ославлять — що це за хазяйка, що й хліба спекти не може!

І, діждавшись, коли всі розійшлися, — хто поратись біля худоби, хто молотити в клуню, Таня заходилася вимішувати тісто.

Ніколи не думала, що це так важко робити. Тикала маленькими кулачками в наповнену доверху діжу, занурюючи руки мало не по плечі, і тісто, як живе, чіплялося до шкіри, тягнулося, не хотіло пускати назад. Таня мучилася-мучилася і, нарешті, зовсім знесилена, перемазана тістом, густо попудрена мукою, не витримала — заплакала над клятущою діжею з великої досади на власне безсилля.

— Таню, що з вами? — перелякано запитала Олеся, що саме заскочила до хати: внесла надоєне молоко.

— Нічого… я так… — намагалася стримати сльози Таня, а вони, клятущі, покотилися ще рясніше, та такі, як горох! Таня, насупившись, хотіла їх витерти та — мазь себе тістом по мокрому обличчю!

— Давайте я вам хоч піт витру, — «не помітила» сліз тактовна Олеся. І хоч невістка одверталася, провела їй по обличчі чистим рушником, а тоді заглянула до діжі, на зав’язлу в тісті Танину руку. — Та ви ж забули руку у воду вмочати, ото тісто й береться! Ось дайте-но я!.

Швидко налила в макітру теплої води, закачала рукава, вмочила руки, а потім заходилася біля тіста — тільки діжа підстрибувала! І не встигла Таня передихнути, як тісто було вимішене.

— От тепер хоч зараз у піч!

Дрібні краплинки поту бісером всіяли чисте лице, зволожили волосся над чолом і там воно здавалося темнішим, аніж на голові. Щоб не замазатись, Олеся підняла високо руку, притулила закачаний рукав до чола, до червоних щік, а потім прикрила й рота — тільки сині усміхнені очі ясніли на невістку.

— Може, й хліб помогти виробляти?

— Ні, дякую, я вже сама! — поспішила відповісти Таня, бо їй дуже захотілося довести зовиці, що й вона чогось варта.

— То я, Таню, піду.

Ще раз війнула на Таню осяйним своїм поглядом, підійшла до дверей, напилася води. І вже з сіней, виставивши ласкаву голівку:

— Якщо треба буде, — гукнете. Я тут, недалечко.

Таня тільки кивнула головою. Говорити вона зараз не могла: боялась розплакатися.