І будуть люди

Федір швидко оглянувся: долі бився смертельно поранений кінь, підминаючи мертвого вершника, а його застуканий зненацька загін, повернувши коней хвостами до гаю, дружно вимахував ліктями.

— Стій! — заревів Світличний, не можучи перенести такої ганьби.

Бійці наче й не чули. Та й де ж тут почуєш, коли до гвинтівочних пострілів прилучився вже й кулемет: так і вимахує смертним віялом, підмітаючи торішню стерню! Тож бійці вже аж лягають на шиї коням, чимдуж періщать назад.

— Стій!!!

Аж сизий від гніву, Федько щосили огрів нагаєм свого чорта, послав його навздогін — тільки груддя злетіло до неба з-під гарячих копит! Скаженим кар’єром обігнав утікачів, повернув назустріч і, звівшись на стременах, занісши догори нагаюру, мовчазний і страшний, кинувся на них у атаку.

Поров направо й наліво по зігнутих спинах, аж шмаття летіло на всі боки, і вже не кулі, ба навіть смерть не була такою страшною, як оскаженілий від люті Світличний, що не зупиниться — засіче, розпанахає кожного, а заверне паразитів назад!

— Назад, гад!.. Назад!..

Та — свись! свись! нагаєм у повітрі.

— Смерті злякалися, гади!! Так я вам… туди вашу… в печінку!.

.

Та — вжик! вжик! по зігнутих спинах.

І добився-таки свого: зупиняли опритомнілі бійці розпалених коней, поверталися обличчями до куль. А Світличний, не даючи їм опам’ятатися, вже витанцьовує попереду на злющому огирі, рве шаблюку із піхов:

— Ша-аблі-і з піхо-ов!.. В ата-ку-у… риссю-у… марш!

І аж схлипнув від нерозтраченої люті!

Сніговою лавиною, розпеченим вихором мчали бійці за своїм командиром. Виблискували гострими шаблюками, роздирали роти в грізнім кавалерійськім: «Дайош!» — і вже несила була зупинити їх ні кулям, ані деревам, уже й сама смерть не могла нічого вдіяти: чмокне в чоло вогняним своїм поцілунком так, що аж мозком бризне з-під картуза, а вершник летить, а вершник не падає, а вершник не опускає шаблюки, і відсвічують скляніючі очі живим, невбитим: «Дайош!»

Ось уже затих, захлинувся в передсмертній конвульсії ручний кулемет, хруснувши дерев’яним прикладом під кованим копитом, а сам кулеметник, спробувавши гострої шаблі, лежить собі поряд, ухопивши в долоні розкраяну голову, так наче хоче стулити її докупи, та ніяк не вдається.

Все рідкіші й рідкіші постріли, тільки миготіння коней поміж деревами, та страшне гаряче дихання людей, та передсмертний заячий вереск бандитів, коли гостра сталь безжально впивається в тіло. Ось уже й не стріляють вони — кидають гвинтівки, жбурляють нагани та — дай боже ноги! — але хіба втечеш, хіба заховаєшся поміж рідкими дубами, що поросли на плескатій рівнині! І вже виловлюють їх, і женуть, зацілілих, мимо розкиданих, неохололих ще тіл, порубаних в страшній кавалерійській атаці.

— Де Гайдук?.. Де Гайдук?..