І будуть люди
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
Кінь тихенько пофоркував, мотав головою, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу, нетерпіння оте щораз більше передавалося й Федькові. Йому вже здавалось, що Олеся роздумала, як раптом стукнули двері (стукнуло й Федькове серце) і через двір, вибілений нещадним світлом місяця, що висів просто над головою, здоровий, круглий, дурний, розпалений невчасною цікавістю, — через широкий, аж безконечний, здавалось, дворище побігла тоненька згорблена постать з великим клунком за плечима.
Федько вітром злетів із коня, кинувся назустріч через вишняк. Ухопив у обійми, притиснув так, наче боявся, що вона роздумає.
— Ох! — зітхнула Олеся. — Ох, серденько зайшлося!
Не випускаючи з обіймів коханої, Федько мовчки повів її до коня. Підсадив, подав клунок, скочив у сідло, однією рукою притис Олесю до себе, а другою нетерпляче смикнув поводи — і кінь поніс їх у ніч, назустріч невідомому, до якого однаково поривалися обоє, не задумуючись, яким воно буде.
Ще йдучи до хутора після сутички з Протасієм, накинув оком Федько на стіжок перепрілої соломи, що сиротливо стояв посеред широкого степу, залишений якимось недбайливим господарем на поталу вітрам, дощам та снігам.
— Федю, куди ти?
— Мовчи! — сказав їй Федько, притиснувши так, що Олесі аж заболіло в грудях."
"Олеся, передчуваючи щось недобре, пронизана страхом, смикнулася, завалилася набік, кінь схропнув і поніс, Федько, зціпивши зуби, люто шарпонув за вуздечку, зупинив біля стогу, зіскочив, підхоплюючи дівчину на руки.
— Федю, що ти робиш?! Ти ж обіцяв!.. Федю, не треба!..
Забилася в його обіймах, затріпотіла безсило під шаленими його поцілунками…
Циганським шатром напиналася ніч. Темним лахміттям розповзались хмари, жаринами розкиданого багаття дотлівали зірки. Ще звечора сірим попелом притрушували землю сутінки, а тепер вони потемнішали, згускли, втратили останнє тепло, і вже понад ярами та байраками починає спливати біленька пара: то сонна земля легенько дихала тисячами прорізаних ротів, спочиваючи після довгого, переповненого турботами дня.
— Федю… як же так?
— Не скигли.
— Ти ж клявся… обвінчатися… в церкві… з батюшкою…
— Дурна ти, дурна! Та який же я буду комуніст, якщо піду під вінець до попа!
— Так навіщо ж ти клявся?!
— Бо ти б не поїхала… І перестань плакати…
Ображена довга мовчанка. Нічна зосереджена тиша.
Тільки пофоркує кінь, щипаючи молоду соковиту траву, побрязкує порожніми стременами.











