І будуть люди

Кінь тихенько пофоркував, мотав головою, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу, нетерпіння оте щораз більше передавалося й Федькові. Йому вже здавалось, що Олеся роздумала, як раптом стукнули двері (стукнуло й Федькове серце) і через двір, вибілений нещадним світлом місяця, що висів просто над головою, здоровий, круглий, дурний, розпалений невчасною цікавістю, — через широкий, аж безконечний, здавалось, дворище побігла тоненька згорблена постать з великим клунком за плечима.

Федько вітром злетів із коня, кинувся назустріч через вишняк. Ухопив у обійми, притиснув так, наче боявся, що вона роздумає.

— Ох! — зітхнула Олеся. — Ох, серденько зайшлося!

Не випускаючи з обіймів коханої, Федько мовчки повів її до коня. Підсадив, подав клунок, скочив у сідло, однією рукою притис Олесю до себе, а другою нетерпляче смикнув поводи — і кінь поніс їх у ніч, назустріч невідомому, до якого однаково поривалися обоє, не задумуючись, яким воно буде.

Ще йдучи до хутора після сутички з Протасієм, накинув оком Федько на стіжок перепрілої соломи, що сиротливо стояв посеред широкого степу, залишений якимось недбайливим господарем на поталу вітрам, дощам та снігам.

Стіжок осів, потемнів, розповзся, бо, видно, не раз «позичали» з нього солому проїжджі дядьки, але Федькові й не треба особливої розкоші, і, доїхавши, він звернув з дороги коня, погнав через поле.

— Федю, куди ти?

— Мовчи! — сказав їй Федько, притиснувши так, що Олесі аж заболіло в грудях."

"Олеся, передчуваючи щось недобре, пронизана страхом, смикнулася, завалилася набік, кінь схропнув і поніс, Федько, зціпивши зуби, люто шарпонув за вуздечку, зупинив біля стогу, зіскочив, підхоплюючи дівчину на руки.

Прямо перед очима в неї гойднулося небо, налякані отари зірок, що тулилися боязко одна до одної: вовчим оком світив до них місяць.

— Федю, що ти робиш?! Ти ж обіцяв!.. Федю, не треба!..

Забилася в його обіймах, затріпотіла безсило під шаленими його поцілунками…

Циганським шатром напиналася ніч. Темним лахміттям розповзались хмари, жаринами розкиданого багаття дотлівали зірки. Ще звечора сірим попелом притрушували землю сутінки, а тепер вони потемнішали, згускли, втратили останнє тепло, і вже понад ярами та байраками починає спливати біленька пара: то сонна земля легенько дихала тисячами прорізаних ротів, спочиваючи після довгого, переповненого турботами дня.

— Федю… як же так?

— Не скигли.

— Ти ж клявся… обвінчатися… в церкві… з батюшкою…

— Дурна ти, дурна! Та який же я буду комуніст, якщо піду під вінець до попа!

— Так навіщо ж ти клявся?!

— Бо ти б не поїхала… І перестань плакати…

Ображена довга мовчанка. Нічна зосереджена тиша.

Тільки пофоркує кінь, щипаючи молоду соковиту траву, побрязкує порожніми стременами.