І будуть люди

— А чого ж ти така?

— Така, як завжди.

Оці байдужі, холодні Танині відповіді вспромозі хоч кого заморозити, вивести з себе. Оксен би вже досі замовк, повернувся б до дружини спиною, коли б не оте щось, що муляє йому, не дає спокою. І Таня прямо запитує:

— Кажи, що тобі треба. Бо я дуже хочу спати.

Оксен почав здалеку: от які тепер діти, як важко їх виховувати, тримати в покорі перед старшими, у страсі божому, як легко їх зіпсувати, потураючи їм.

— Що я твоїм дітям! — перебиває Таня. — Що я для них!"

"— Не про них, Таню, не про них, — швидко відповідає Оксен і знову петляє довкола, аж доки Таня починає розуміти, що йдеться про Христину.

 — Бо воно ж іще мале, дурне, нерозумне; його треба тримати в покорі і строгості; його не треба балувати, бо ми ж, Таню, повинні замінити їй батьків…

— Забрати подушку? — нещадно запитує Таня, не спускаючи з чоловіка очей.

— Яку подушку? — вдає із себе здивованого Оксен.

— Оту, що ти за нею стогнав, коли молився!

— Хай тебе бог простить, як отаке могла подумати про мене! — ображено закліпав віями Оксен.

Але Таня не дає йому цього разу заховатися за бога:

— То забрати подушку? Забрати?.

.

Оксен, приголомшений отаким несподіваним вибухом, не знайшовся відразу з відповіддю.

— Тільки я тоді й сама ляжу біля Христини на лаві! Без твоїх подушок і кожухів!..

Кілька днів Оксен зітхав до образів: «Бачиш, боже, що мені доводиться терпіти!» — розмовляв смиренним, ослаблим, як у хворого, голосом. А в неділю, повернувшись із церкви, підійшов до дружини:

— Прости мене, Таню, коли я чимось завинив перед тобою!

— Бог простить, — відповіла Таня завчено.

Десь за тиждень, коли Христина трохи обвиклася, зібралися в гості до отця Віталія.

Таня вже давно хотіла побачити сестру, та Оксен все відкладав: ось знайдемо наймичку, тоді й поїдемо. Бо на кого ж лишити господарство?

Вирушили на світанку. Оксен ще звечора наготував клунок крупчатки, три шматки товстенного, на дві долоні, сала: закололи на різдво десятипудового кабана — ледве виволокли із сажа. Вирушали в сіренький, закутаний хмарами ранок. Протоптуючи за ніч насипаний сніг, Альошка побіг відчиняти ворота, а Йван ішов біля саней, з похмурим виглядом слухав батька.

— Припильнуй за бичком, — наказував Оксен, стримуючи кобилу.

 — Щось він учора слину пускав. Не дай боже, заквиріє!.. Та як будете нести сіно, не натрушуйте по дорозі. А то після вас хоч стіжок укладай…

— То Альошка, — перебив Іван.

— А ти для чого? Слава богу, вже й мене перегнав, женити он скоро…

— Іще що?

Оксен аж смикнувся від отакої непоштивості, але стримався. Тим більше, що Таня шепнула на вухо:

— Скажи, хай не кривдять Христини.

— Дівчини, дивіться мені, не обижайте, — повторив слухняно Оксен, радий прислужитися дружині.