І будуть люди

Віталій наказав познімати: і так світло ледь проникає до тісної, набехканої численними меблями кімнати з такою низькою стелею, що руками можна було дістати сволок.

Переселення відбулося в перші заморозки, по дзвінкій, пропеченій груднем землі, а згодом застогнали, завили зимові вітри, замели, закружляли хурделиці, засипаючи беззахисну хату снігом по самісіньку стріху. Не раз доводилося о. Віталію брати лопату та й пробиватися крізь кучугури, крізь снігові величезні замети, щоб вийти на світ божий.

— І в церкву через це запізнюється, — скаржиться Зіна.

 — Люди ждуть-пождуть: де батюшка, а батюшка тим часом, забувши про свій сан, розчищає лопатою сніг…

— Ну, якби тільки в цьому була вся біда! — посміхається о. Віталій.

— От бачите: отакий він завжди! — вибухає докором Зіна. — Йому на голову сідають, а він — немов так і треба…

— Ах, як нехороше, як нехороше! — побивається співчутливо Оксен, уявляючи неймовірну картину: духовну особу з лопатою в руках. — Страшні часи для святої нашої церкви… Страшні…

Дивиться на отця Віталія так, наче жде похвали за оті богоугодні слова.

Сидить на стільці, оглядає кімнату, скрушно похитує головою: «Боже, як ти міг допустити таке!»

Таня теж співчуває сестрі, хоч і не зовсім щиро: Зінина біда здається їй не такою уже й страшною: «Боже, та я все віддала б, аби тільки отак жити з любимим чоловіком! У найгіршій би хаті, в найзлиденніших злиднях!..»

Але те — не для неї. Те — навіки утрачено, загубилося разом з Олегом. Десь бродить у казкових світах сімейне те щастя, що мало прийти і до неї, приміряє позолочений черевичок іншим щасливкам, давно вже забувши про сіреньку попелюшку з попівського дому.

Та коли б воно й завернуло, заблудившись, до Тані, вона сама заховалася б зараз од нього, забилася б у найдальший куточок. Бо куди їй з оцими набряклими ногами до граціозного черевичка!

Іменини справляли другого дня, в неділю. Не запрошували, як минулого разу, численних гостей: ніде було б і посадити. Прийшов церковний староста, приїхав батюшка із сусідньої парафії разом із матушкою, Таня й Оксен — оце й усі гості. Помолившись, сіли до столу. Староста, збираючись на іменини, так щедро змастив волосся оливою, що з нього аж капало.

Сидів благопристойно та благочинно, розчулено поглядав на велику пляшку з наливкою і поки що порожні чарки.

Він перший же й не витримав:

— Що ж, вип’ємо за здоровлячко нашого дорогого менинника, щоб йому жити іще сто і один рік!

— А чому, Іване Петровичу, сто, та ще й один? — розсміявся о. Віталій, наливаючи чарки."

"— Щоб подопивати усе, що не доп’єте, — серйозно пояснив староста, підносячи шкалик до заздалегідь розтуленого рота.