І будуть люди

 — Може, й на тому моїй душеньці за чоловіка очі вийматимуть… А ти, Колю, звідки? Чи не з Сибіру?

— Ні, не з Сибіру, — неохоче відповів син, роздягаючись. — Потім розкажу… До вас, мамо, ніхто не заходить?

— Ніхто, сину, ніхто… Приходили колись, питали про тебе, та й ті перестали ходити.

— Ну, то й добре.

— Що ж, сину, добре?

— Що заходити не будуть. Бо я, мамо, прийшов так, щоб ніхто не бачив… І ви дивіться, нікому — анітелень!

— Ти що ж, знову в банді?!

— Яка вже там банда! — махнув він рукою. — Тільки не треба, щоб про мене хто знав. Не дай боже, Ганжа дізнається, він мене на той світ спровадить…

— А я надіялась… Думала, ти прийшов жити по-людському, — з болем сказала стара.

— Де вже мені, мамо, до того… Не піду я до них гнути коліна — татова й братова кров у них на руках.

— А може, тебе простили б, — наче й не чуючи сина, мовила мати.

— Нема мені від них прощення, — глухо Микола. — Ви, може, хоч поїсти дасте із дороги?

Мати заметушилась, почала збирати на стіл. Вибачалася, що нема нічого гарячого, хотіла йти по солому — розпалювати в печі, але Микола не пустив: ще хтось побачить та поцікавиться, чого це раптом стара надумалась проти ночі топити.

Їв холодну картоплю з твердим черствим хлібом, з старим салом, ганяв на вилицях жовна, розпитував:

— Ганжа ще живий?

— А що йому, клятому, станеться! Все урядує та до вдовиці Якименкової бігає.

— А Івасюта?

— І той паном живе. Йому, Колю, й властя не властя: багатіє, як і колись…

Микола зібрав крихти, вкинув до рота, перехрестився до образів. Непоспіхом скрутив цигарку, закурив од лампи (бензин у запальничці беріг), спитав:

— Як же ви, мамо, тут перебиваєтесь?"

"— Сам, сину, бачиш, яке в мене життя, — невесело озвалася вона.

 — Землю ще тоді всю до крихти забрали, тільки город і лишили. Корову, коней, овечок із двору звели, ледь ублагала, щоб не брали зозулястих, що твій тато привіз із Хоролівки. Ото і всієї тепер птиці у нашому дворі, півень та троє курей. Собака і той з двору забіг… Отак, сину, й живу — смерті виглядаю…

Микола слухав матір, ламав у стиснутому кулаці давно погаслу цигарку, темнішав обличчям. Врешті не витримав, пожбурив цигарку у куток, скреготнув зубами:

— Ну, діждуся ж я свого свята! За кожну десятину вони мені кров’ю одхаркають!

Мати перелякано подивилась на сина: викапаний батько, коли розгнівається.

А він зірвався на ноги, походив-походив, сердито ганяючи зламану тінь по стіні, потім знову сів.

— Це ви, мамо, й на мене серце маєте?

— За що?

— Та… з-за нас же все оце сталося…

— І не гріх тобі, сину, отаке про свою матір думати! Ким би ти, сину, людям не був, а мені — рідна дитина. Знаєш, Колю, нехай син матері й головешку розжарену межи очі суне, а вона все кричить: «Ой сину, руки собі обпечеш!»

В Миколи затрусилися губи, блиснули на очах сльози.