І будуть люди

Метне їх донизу на голови грішників — і вдарить страшний грім, і розколеться земля, і ковтне тих, кого задумав покарати о. Діодорій!..

Того ж дня, пізно ввечері, притьопав до панотця голова. Просив милосердя, каявся, валявся в ногах. Роздуваючи ніздрі, дивився о. Діодорій на повергнутого в прах ворога свого, впивався відчуттям перемоги. Але руки не подав. Не поступився, не простив, не дав розслабити своє серце, затверділе у святому гніві на віровідступника. І наступної неділі прокляв, відлучив од святої церкви нечестивого сина голови.

Після того випадку схилилися перед о.

Діодорієм і світські власті села. Кожне слово його стало законом, кожне бажання — наказом. Навіть урядника селяни боялися менше, аніж свого грізного батюшку.

Отак і княжив о. Діодорій довгі роки, неподільно та всевладно, у своєму селі. Хотів — карав, хотів — милував, творив суд та розправу, і коли проходив після божої служби вулицями — все село спішило зігнути спину та понижче вклонитися, аби запобігти суворого гніву панотця. Так і дожив би свого віку, помер би грізним владикою, і плакали б невтішно парафіяни, проводжаючи його в останню путь… Плакали б невтішно і щиро, бо одним із найдивовижніших парадоксів людської натури є те, що чим суворіший та нещадніший до них володар, чим більше знесе він голів та потрощить ребер, тим голосніше ми побиваємося, тим жалісніше тужимо, коли доля врешті-решт змилостивиться над нами та й загребе його до могили… Отак і процарював би о.

Діодорій, коли б не тисяча дев’ятсот сімнадцятий рік."

"Громом з ясного неба звалилася на о. Діодорія звістка, що цар зрікся престолу. Сприйняв це як зраду з боку царя, як підступність свого вінценосного спільника. Не міг простити того Миколі, не міг зрозуміти! Поступитися владою, добровільно віддати її в чиїсь інші руки? Та йому хай би руки виламували — не випустив би скіпетр! І після Лютневої революції, і після Жовтневої, і в громадянську війну лишався непохитним монархістом.

Виглядав нового царя, нового Іоанна Грозного, який не побоїться потопити в крові половину роду людського, аби врятувати єдину та неділиму, оплот віри православної.

Те виглядання затягнулося довше, аніж сподівався о. Діодорій. Цар все не приходив, і влада поволі спливала із рук о. Діодорія.

Тож не дивно, що в той же день в потаємній розмові з Гайдученком допитувався з юначою нетерпеливістю:

— Коли ж, коли вони почнуть?..

— Вже недовго лишилося, батюшко… Тільки мало просто чекати…

— А що маю робити?

Тут Микола став викладати те, за чим його, власне, й послали з-за кордону. Чи не думає батюшка, що йому треба докласти власних сил до святої, загальної справи? Готувати, так би мовити, грунт для сівачів, котрі прийдуть сюди, аби знищити більшовицьку владу?

Батюшка думає: як це робити? В який спосіб?..