І будуть люди

Мовчіть і слухайте, що скажу… От перед богом клянусь, що буду робити все, аби перешкодити вам, не дати заподіяти непоправимо! шкоди святій нашій церкві!..

— Підете доносити? — врешті спромігся на слово о. Діодорій. — Як Іуда, за тридцять серебряників?..

— Хай мене охрестять Іудою, хай всі од мене одвернуться, але я не дозволю вам підривати віру…

— Так будьте ж прокляті! — вибухнув о. Діодорій, вже не володіючи собою. Чорний, розпатланий, страшний, підніс над головою кулак, затрусив ним щосили. — Будь проклятий ти! І все сім’я твоє… запроданцю!.. Слуго антихриста!.."

"Задихаючись, синіючи на обличчі, ще раз погрозив кулаком, вискочив у сіни, хряснув дверима, аж застогнали шибки.

Попер, не розбираючи дороги, прямо через двір. Налетів на яблуньку, перечепився, упав. Вже зовсім не володіючи собою, схопився, висмикнув яблуньку з корінням…

Аж за селом, загнавши кобилу, — батожив нещасну тварину, зганяючи лють, — трохи отямився. Зупинив, зліз, кинув віжки й батіг, походив, збиваючи пилюгу. Конячина, опустивши запінену морду, зі стогоном дихала, судорожно поводячи лискучими від поту боками, а о. Діодорій все ходив і ходив, заклавши руки за спину, нахиливши наперед сплюснуту, як сокира, голову.

Припам’ятовував сутичку з о. Віталієм, пригадував погрози стати йому на шляху, і поволі його огортав страх. Не за себе боровся о. Діодорій, о ні, не за себе! Ладен був хоч зараз — на хрест, в тюрму, щоб мученицька кончина його стала торжеством християнської церкви. І себе, і дружину, і доньку, і всіх прихожан своїх кинув би у жертовний вогонь без вагання, без страху, пішов би на те, на що йшли колись розкольники в глухих сибірських скитах, аби не датися посланцям антихриста живими.

Зажив би тим посмертної слави, був би причислений до лику святих і, розмножений тисячами ікон, розвішаний по всіх божих храмах, пік би кожного нещадним поглядом, грозився б кожному суворим перстом, вимагаючи жити у страсі, в покорі.

То була б завидна, бажана доля. То був би вінець всіх його прагнень. Боявся ж іншого: загинути безславно, так і не розпочавши великої справи. Відстрочити, а може, й зірвати хрестовий похід, очікуваний з таким нетерпінням… І, трохи заспокоївшись, сів знову на бричку та й покотив додому: не можна було гаяти ані хвилини.

Вислухавши панотця, Микола аж побілів од гніву. Забув, хто перед ним, не зважив на сан і літа — покрив о. Діодорія такою добірною лайкою, що в того аж руки затіпались дати нахабі ляща.

— Пся крев… вашій мамі! — вдався до польської Микола, коли забракло своєї.— Хто вас просив розпускати язика?

— Я ж думав… — почав був о. Діодорій, але Микола не дав йому договорити.

— Знаєте, що вам за це треба зробити?.. Скажіть спасибі, що це я, а не хто інший!..

Тремтячими пальцями дістав портсигар, вийняв цигарку.