І будуть люди

Обіймаючи однією рукою матір за плечі, другою гладячи сиве волосся, Федько навіть не пробував утішати: знав, що тут не поможуть слова — оті бліді, немічні тіні людських почуттів…

Увечері, наговорившись, сіли до столу. Ще вдень Федько хотів було сходити у повітком, в ДПУ та дізнатися, чи не спіймали вбивцю, але мати не пустила:

— Побудь, сину, зі мною хоть цей день. Бо як гайнеш, то тільки тебе й бачитиму… Ти не знаєш, сину, як важко мені лишатися одній…

І Федько залишився. Натомість сходили на цвинтар — провідали тата і діда. Мама ледь дійшла, все зупинялася, перепочивала.

"

"— І за могилками ходити сил більше немає… — скаржилась вона синові.— Вже й тато твій снитися мені щоночі почав. Зайде у хату, стане коло постелі та й торсає мене тихенько за плечі: «Варю, проснися… Варю, вставай…» То я мовби прокинуся, сяду, дивлюся на нього, а він мені з докором: «Бач, спиш, а щоб могилу наді мною прибрати, на те часу не маєш!» Дивлюся на нього, хочу сказати, що не часу, а сил уже не маю, та не можу вимовити й словечка. Отак і сидю одна серед ночі… Ох, сину, не дай боже до такого дожити!..

— Нічого, мамо, тепер все буде по-іншому, — втішає її Федько.

 — Ось підшукаю в Полтаві квартиру, заберу вас до себе…

— Нащо мені тая квартира. Нікуди я звідси не поїду, — заперечує мати. — Он і Танюша, й Оксен, спасибі їм, забирали мене до себе, тіки я тут помру. Бо поїду звідси, хто ж сюди тоді й прийде? Хто й поговорить із ним, розважить, як мене тут не буде? Він же, бідний, лежить там один-однісінький, ніхто до нього й словечком не обмовиться… Та й до Зіноньки звідси не так далеко…

Отак говорила мати, і Федько не знав, що їй і відповісти. Стояв, дивився на занедбану татову могилу, на потемнілий дубовий хрест і думав про те, що мама, може, й має рацію.

Скільки їй зосталось жити? Може, тієї й втіхи, що сходити до могили, погомоніти із татом!..

Мама теж, видно, думала про це: і на цвинтарі, й по дорозі додому, і коли посідали до столу пити чай.

— А пам’ятаєте, як я колись у цей самовар сірки насипав? — засміявся Федько.

— Де ж, сину, таке забути, коли ми замало богу душу не віддали, — посміхнулася вона. — Насмердів поганющою сіркою, неначе у пеклі. Аж до ранку не зачиняли дверей…

— Тато тоді за мною по всій Хоролівці із паском ганялися, — продовжував пригадувати Федько.

 — Загнали аж у річку. Я посередині плаваю, а вони бігають по березі, розмахують паском та й кричать: «Пливи, іродів сину, до берега, я тобі шкуру спущу!..»

— Де ж тебе, Федю, було не бити! Тато бив, та й то ти із шкоди не вилазив, а якби не чіпав, то зовсім бандитом би виріс… А так, слава богу, вибився в люди… Коли б оце тато встав із могили та подивився б на тебе, то порадувався б серцем… І Зінонька встала…

— Що ж, мамо, сльозами горю не поможеш.