І будуть люди

 — Пишіть уже разом і меншого, забирайте обох… Якщо вам Василя одного мало, то й моїх дітей забирайте…

З важким серцем залишала Мартину оселю Ольга.

Увечері, зайшовши за Василем, щоб іти разом додому (оселилися вони поки що в ковалевій хаті), Ольга довго вагалася: казати чи не казати чоловікові про свої відвідини. Врешті вирішила, що нічого не скаже: не хотілося завдавати йому неприємності.

Гінзбург приїхав ще більше схудлий, засмаглий, як циган. Запитав одразу ж Ганжу, коли збираються молотити.

— Пробували запускати?

— Пробували. Мовби нічого…

— Дивіться, щоб не осоромились.

Ви тепер в усьому районі на виду: піде все на лад, і ТОЗ ростиме…

— Та вже зараз підходять, питають, чи і їм можна буде скористатися нашою молотаркою.

— От бачиш! Оце тобі, товаришу, найдійовіша агітація… Ех, трактора б іще нам, хоча б одного на село. Ми б такі діла закрутили!

— Да, трактора б не завадило…

На току Гінзбург відразу ж підійшов до Петра. Перемазаний, як чорт, той радісно блиснув зубами, ткнув Григорія пальцем у бік."

"— Бачив? — та й показав очима на локомобіль, що, вичищений, витертий, змазаний мастилом при кожному гвинтику, аж горів навпроти сонця своїми крутими дужими боками.

Гінзбург з повагою, так мовби локомотив був живою істотою, поплескав машину по боці:

— Волик, що треба! — І відразу ж напосівся на товариша: — А ти чого дорогу додому забув? Там твої старі вже спокій втратили.

— Давно у них був?

— Оце від них… Біжи до дрожок, там тобі мати чисту білизну передала.

— Оце спасибі! — зрадів Петро. — Хоч переодягнуся у чисте, а то на мені геть усе перетліло, — та й пішов перевальцем до дрожок.

Аж тоді Ганжа, що делікатно стояв осторонь, підійшов до Гінзбурга:

— Заночуєш у мене…

— Дякую, я вже з Петром, — відмовився Гінзбург.

— Ольга узнає, вона мене й з хати вижене, — наполягав Ганжа.

— Не вижене… Вітай її, завтра побачимось. — І, щоб покінчити з розмовою, гукнув до Петра: — Ти скоро там? Бо завтра ж рано вставати.

Спали неспокійно, тривожно: боялись заспати. Петро разів зо три схоплювався, чиркав сірником, дивився на годинника, і Гінзбург теж просинався, а потім довго не міг заснути: як не бадьорився, як не вдавав із себе веселого та безтурботного, а все ж не міг забути товаришки Ольги…

Ще світанок не проклюнувся на сході, як вони вже були на ногах.

Хлюпнули на обличчя водою, нашвидкуруч поснідали, вийшли надвір. Брели темною вулицею, мимо сонних хат, що вже продирали заспані, червоні зі сну очі, поглядали невдоволено на перехожих: а кого то чорти носять так рано?

Петро відразу ж подався до локомобіля. Гінзбург став, піджидаючи людей.

Прямокутний тік з усіх боків оточували більші й менші скирти — як у кого вродило, хто скільки посіяв.