І будуть люди

І минають століття, і зникають народи, тільки зерно не піддається нічому. І по-справжньому святі оті руки, які засівають ним землю, — вони творять безсмертя!

З чистою душею, з легким серцем звівся Григорій з солом’яного ложа свого, коли над током знову рознісся посвист локомобіля, скликаючи до роботи. І вже не уникав поглядом Ольги, яка стояла біля молотарки, запнувшись, як і всі жінки, так що тільки очі блищали з маленького трикутника: кивнув головою, спокійно і щиро всміхнувся…

Працювали, аж поки стемніло. Вже ледь можна було розібрати людей, вже й снопи скоріше підхоплювалися на вила за звичкою, а не тому, що їх було видно, та всіма володіло бажання будь-якою ціною «добити» сьогодні стога, не лишати на завтра.

«Ще трохи… Ну, ще!» — просив кожен у темряви хоч часточку світла.

Коли останній сніп зник під барабаном, коли чоловіки відставили вила, а жінки — лопати й граблі, коли затихла молотарка і пас провиснув безсило й натомлено, і стала враз тиша, Петро витер ганчіркою замаслені руки і урочистий, як бог, підійшов до локомобіля і потягнув за ланцюжок. Дзвінко, весело, переможно вдарив у тишу свист паровика.

Він наростав і наростав, злітаючи до неба, котився понад селом, над хуторами, понад ланами й левадами, і здавалося — не буде йому впину, не згасити його жодною відстанню: облетить, розбудить весь світ, і тисячі, мільйони людей будуть отак же зачаровано слухати його, як оцей невеликий гурт людей, що стоїть на першому колективному току після першого дня колективної праці…

Повертались додому гуртом — жаль було якось розставатися.

— Якби оце сам, скіки б ти ціпом гупав, Володю?

— Та до Нового року… Та й то навряд чи управився б! А тут за один день… Чудасія!

— А, вважайте, отак за десяток днів всі скирти через машини пропустимо, — чийсь здивований голос.

 — Єй-єй, пропустимо!

Гінзбург Ганжу — штурх ліктем під бік: чув?..

Жнива лишилися позаду, і серпень пішов за жнивами. Віддзвенів серпами та косами, відгув молотарками. І вже по жовтих стернях простяглися перші борозни, а за плугатарями поважними чорними господарями пішли невсипущі граки: нахилялися, встромляли в масну теплу землю дзьоби, перевіряли, чи глибоко орють, чи не роблять огріхів.

Віджалися, відмолотилися й Івасюти: не тозівською, своєю кінною молотаркою.

Оксен як не крутився, а таки мусив найняти двох чоловіків, ледь сторгувавшись із кожним по мішку хліба за день.

— Це й розоритися недовго з отакими робітничками! — бідкався він, б’ючи об поли руками. — Де ж це видано, щоб за день та мішок хліба! В якономії і то менше платили…

— Бо тепер скрізь так: всі розпустилися та розледачіли за оцією голопузою властю! — підливав масло у вогонь Іван.

Та ремствуй не ремствуй, а без помочі не обійдешся.