І будуть люди

 — Церкву вони закривають, а в нас же церкви немає…

— Да, це наші діди не догледіли, — сміється з того щирого суму Ганжа. — Знали б вони про те, що онук їхній затіє політвійну, обов’язково церкву побудували б. Щоб забезпечити тобі, Володю, повну перемогу над супротивником…

Але Володі зараз не до жартів. Добре, звичайно, було б закрити власну церкву, та коли доля їх обділила, то треба шукати інших шляхів утерти носа данилівцям.

— А що, як ми оголосимо війну всім іконам?

— Іконам? Яким?

— Та образам, що по хатах висять. Знесемо їх на вигін та й спалимо."

"— Спалити, Володю, не штука, — погоджується неначе Ганжа. — А от попробуй їх знести. От до Марти Лисючки підеш за образами?

— Ні,— неохоче зізнається Володька.

— А до баби Наталки?

— Не піду.

— І я, брате, не піду. Не піду і вам поки що не раджу. Бо зачепите — буде вам війна на два фронти. І хто його знає, який фронт страшніший: данилівські комсомольці чи наші жінки. Ці як ударять із тилу, то з твоєї армії, товаришу командуючий, тільки пір’я полетить!

— Що ж нам тоді робити? — уже зовсім зажурився Володя.

— Підготувати хорошу революційну виставу.

— Виставу підготуємо… Тіки виставою данилівцям носа не втреш: у них сільбуд он який! Тут треба таке втнути, щоб їм у носі закрутило! Дядьку Василю, а що, як ми візьмемося до весни організувати колгосп?

— Як же ви його організуєте?

— А отак: кожен комсомолець запишеться… — почав знову загинати пальці Володя.

— А як не запишеться?

— Тоді ми його — з комсомолу! — рубає рішуче Володя. — Хочеш у комсомолі лишатися — сам іди до артілі й батьків за собою тягни… А якщо піонерів іще підключити — півсела до весни усуспільнимо!.. Ви чого смієтесь?

— Дивлюся оце на тебе, Володю, та й думаю: чи і я колись отаким був?

— Яким? — набурмосився враз Володя.

— Отаким… Нy, як би тобі сказати… нетерпеливим, чи що, — підбирав найделікатніше слово Ганжа.

— Чого ж це я нетерпеливий?

— Дуже легко все в тебе виходить. Зібрав, наказав — і маєш артіль. А ти подумав, що з отаких наказів тільки чорти плодяться? Що з примусу й дівка не мила?..

— При чому тут дівка? — так і спалахнув Твердохліб, бо здалося йому, що дядько Василь натякає на його стосунки з Марусею.

— Ти, Володю, директиви п’ятирічного плану вивчав?

— Ну вивчав.

— То як там про колгоспи написано? До кінця тридцять другого року усуспільнити п’ятнадцять відсотків…

— Ну, й що з того, що написано!

— Ти не запріг, то не нукай! — аж розсердився Ганжа. — А не хочеш слухати по-людському, то я з тобою і часу витрачати даремно не стану!

Дістав тютюн, скрутив цигарку, запалив. Курив і потроху відходив: тепленьким, легенько-насмішливим димком заволікався погляд Ганжі.

— Я тобі, Володю, добра хочу. Щоб ти дещо зрозумів та затямив.