І будуть люди

— Ти хоч би маму пожалів, якщо нас не жалієш, — підступала з іншого боку Таня.

— А що з мамою? — стривожився Федько.

— Захворіли. Як зайшлося серце, лікаря викликали.

— В себе лежать?

— У себе. Та ти не йди: вони, здається, заснули.

Федько не послухався сестри: пройшов до маминої кімнати, тихенько відчинив двері, просунув голову.

В кімнаті висів напівморок: тьмяне маслянисте світло стікало з лампади, одбивалося од позолочених образів, м’яко перемішувалось із темрявою. І в тому присмеркові невиразно темніло широке ліжко, біліли подушки і ковдра, що вкривала маму по саму шию.

— Федю!

— Я, мамо.

Він ступив до кімнати, зачинив за собою двері. Підійшов до ліжка, відчуваючи за собою велику провину, що довів маму до серцевого приступу.

— Ох, сину, де ж це ти пропадав?

— Викликали мене в Полтаву, мамо, — збрехав Федько.

— Чого ж ти нам нічого не сказав?

— Та, знаєте, не встиг. Як одержав телеграму, так зразу й на поїзд.

— Чого ж вони тебе звали?

— Нову роботу дають мені, мамо. Годі тобі, кажуть, там працювати, треба йти на вищу посаду.

Мати слухає оту синову казочку, киває головою, але мало що розуміє: не так важливі їй зараз Федькові слова, як його присутність. Тільки тоді, коли Федько сказав, що має відразу ж їхати на нове місце роботи, вона так і стрепенулася:

— Та ти хоч кілька днів побудь коло нас!

— Не можна, мамо. Ніяк не можна. Я б і радий, так наказано ж завтра явитися… А як ви себе почуваєте?"

"— Та я що ж… Я нічого. От полежу, пересплю, а завтра і встану. Мені лиш би ви всі були здорові та щасливі… Ти вже, Федю, іди… Іди утіш Лесю, бо вона очі за тобою виплакала…

— То ви спіть, мамо.

Федько тихенько вийшов. Постояв під дверима, прислуховуючись, чи не застогне мати, чи не покличе його назад. Але там було тихо. Тоді він пішов до жінки й сестри.

Олеся, дізнавшись, що чоловік збирається знову кудись їхати, розплакалась, а Таня з докором сказала:

— Не можеш хоч день почекати?

— Не можу, сеструню, не можу, — лагідно відповів Федько. Обійняв Олесю, шорсткою долонею обтер мокрі щоки. — Ну, годі, Олесю. Поплакала — й годі. Краще збери мені щось поїсти…

— Надовго їдеш?

Таня щосили стримує сльози — кусає губи, а стримує. Що ж тоді буде, як і вона розплачеться!

— Не знаю, сестричко. Може, на тиждень, а може, й на довше.

Брат ласкавий та ніжний. Отакий він завжди, коли відчуває за собою провину або хоче про щось попросити сестру.

— Таню, в мене до тебе просьба.

— Яка, Федю?

— Ти знаєш, де райпартком?

— Знаю.

— Занеси туди мій партквиток. Тільки як питатимуть, де я, скажи, що не знаєш. Залишив квиток і кудись подався… Зробиш, сестричко?

— Та де ж тебе подінеш: давай віднесу, — з ласкавою посмішкою говорить Таня.

— От і добре! — зрадів Федько.