І будуть люди

Притискала Андрійка до себе, не відпускала й тоді, як вийшли надвір: вела онука за руку, наказувала:

— Ти ж як будеш навідуватись, то й Андрійка бери… Та одягай його потепліше, а то застудиться…

І вже коли посідали на бричку:

— Почекайте!

Почимчикувала до хати, швидко повернулася, простягнула онукові шматочок цукру: десь, видно, дістала із сховів, із старечих нужденних запасів, бо грудочка та не світилася рафінованою білизною, не відливала стерильною синявою, а була потьмяніла, пожовкла, обсмоктана часом.

— На, дитино, поласуй у дорозі…

Стояла печальним, у землю вкопаним стовпчиком, і Таня за сльозами не бачила, чи мама хоч відповідає на її прощальні помахи рук.

Може, тому таким непривітним видався Тані розлогий переораний степ, помережаний то чорними смугами зябу, то зеленими — озимини, а подекуди й поруділими стернями. Може, тому так голо, так порожньо було під безбарвним розплюсненим небом, вистудженим холодними осінніми вітрами, під натомленим сонцем, що світило неохоче і скупо.

Позникало, відлетіло у вирій веселе птаство, тільки чорне гайвороння снувало ріллею, злітало ошматтями сажі, каркало так, наче лаялось."

"І степ розгортався та й розгортався. Непоквапно, велично, могутньо. І не було йому кінця-краю, не вистачало на нього доріг: обривалися, щезали, як річки у пустелях. І людській комашні, що з інших країв заповзала на ці простори, лишалося тільки дивуватись: які ж титани могли отут жити? Які хоробрі духом звитяжці відважувалися заселяти цей простір, де не сховаєшся ні від злої кулі, ні від гострої шаблі, не відгородишся річкою, лісом, горами, а хіба що власними грудьми. Хто вони, ті перші, що, знехтувавши безпекою, насміявшись із смерті, проорали першу борозну, вкинули перше зерно, поставили перший курінь, огороджений степовими вітрами, посадили першого явора, гінкого й високого, аби здалеку видно було: тут живе той, хто не боїться нікого?

Хто вони? Хто?

Даремно допитуватись.

Мовчить небо, мовчить степ, мовчать високі козацькі могили…

Поселилася Таня із сином у Приходьків — не в Івана, у якого ніде й пальцем ткнути (дітвори, як гороху, так і підкочуються під ноги), а в старшого, Миколи Васильовича, або попросту — Васильовича, як звикли величати його в селі.

Тому, щоб стати на квартиру саме в Приходька, а не в кого іншого, було кілька поважних причин.

Перш за все — недалеко од школи. Не треба добиратися аж на край села, та ще як уночі, або коли задощить, або закрутять віхоли. П’ять хвилин ходу — і Таня вже дома. По-друге, окрема, через сіни, кімната. Невелика, зате світла й затишна. Дівочий цнотливий дух ще не вивітрився звідси. Тиждень тому вибралась із неї Приходькова дочка, віддавшись у сусіднє село за чубатого парубка.