І будуть люди

І доки до Йвана доходило, що його ошукали, збоку пролунав ще чийсь голос:

— А дай-но я подивлюся!

Іван не встиг побачити обличчя, а вже тільки спину, зігнуту перед ящиком. Потім із рукава виткнулася голова з світлим чубом та з ясними, як у дитини, очима.

— Так за лісом, кажеш, Будьонний?

— За лісом, — весело ствердив базарний шельма. — Подався за ліс…

— Так переймай же його! — Та — трах! — величезним кийком по ящикові.

Шельма — у крик, дядько кийок на плече та ходу. А Іван слідом за ним. Протискався поміж людьми, боявся загубити високу шапку з решетилівських смушок, що пливла понад натовпом. Міг би тепер уже заприсягтися: то його давній приятель Матвій, з яким не зустрічався ось уже добрих п’ять літ.

Наздогнав аж біля яток:

— Матвію!

— Іване! Якими вітрами?

Обнялись, почоломкались. Від Матвія війнуло таким душком, що Іван аж слину ковтнув. Так ось чого Матвій був такий рішучий у сутичці з отим базарним шельмою!

— Я на ярмарок… А ти із дому?

— Та з якого там дому, коли нема в мене дому.

— Як нема? — витріщився Іван.

— А отак: немає, і квит! Ні дому, ні жінки.

— Померла? — потягнувся до шапки Іван.

— Кинула.

— А хата?

— А хата згоріла… Та що по тому тужити: пішли, брате, вип’ємо.

Івана не треба було вдруге запрошувати: що ж то за ярмарок, як на ньому і язика не замочиш? А тут іще й щастя привалило: спродався і коня не розпрігши.

І друга не менш поважна причина: пострічався із приятелем.

Пропхалися до крамниці, купили по пляшці горілки, оселедців, ковбаси, хлібину. А по дорозі до воза згадав Іван про своїх галченят: прихопив величезну в’язку бубликів. Гризтимуть — хоч на хвилину забудуть про тата.

Добравшись до воза, спитав:

— Всі цілі?

— Всі, тату, всі!

Не став рахувати — повірив на слово. Зняв в’язку із шиї, кинув у гурт, — ось вам гостинець! — а сам заходився чистити оселедця. Покраявши хлібину та ковбасу, глянув на дітей. Упоравшись із бубликами, сини сиділи нищечком, не зводили голодних очей з оселедця та ковбаси. Іван стояв і не знав, що робити. Роздати всім по шматочку? Не вистачить. Їсти самому? Так хіба ж полізе шматок той, коли діти он так дивляться, що краще б уже просили. Ні, не зможе їсти Іван, коли його діти голодні!

Гаразд, хлопці, гулять так гулять! Все одно не вистачить грошей на плуга. Пооремо й тим, а розвалиться — комнезам у біді не залишить. Тож куплю вам і ковбаси, і оселедців, і пряників — їжте, діти, од пуза, наїдайтеся хоч раз у житті! Сип, крамарю, ще й цукерок, сип, не жалій, отих-о, щонайбільших! Ріж оцього… як воно зветься!.. Помидло?.. Ріж і помидло, одчикриж так фунтів на п’ять.