І будуть люди

В якійсь пограбованій крамничці відшукав чудернацький глечичок з вузькою довгою шийкою, запечатаний червоним сургучем. Глечичок був важкенький, там щось тихо забулькало, коли Свирид його похитав над вухом.

Свирид збив печатку, висмикнув затичку — в ніс йому вдарило густими трояндовими пахощами. Якась рідина, схожа на оливу, виплеснулася на широку Свиридову долоню, здригнулася живим сріблом, густа, золотиста на колір. «Гм, вино?.. Чи якась бусурманська горілка?..» Свирид обережно лизнув — наче нічого. Тоді перехрестив горло глечика, затримав подих, щоб не задихнутися, та й вихилив усе аж до дна: не пропадати ж добру.

Коли Свирид залишив крамничку, від нього несло так, наче він убгав усі троянди світу.

Другого дня командир довго принюхувався, походжаючи перед строєм. Врешті викликав трохи блідого Свирида (його всю ніч канудило), спитав:

— Ти чево, мерзавец, нахлєстался?

Свирид чесно відрапортував про чудернацький напій. Командир ухопився за голову:

— Да ти знаєш, свінья ти етакая, што ти випіл?! — закричав він на Свирида. — Розовое масло!.. — І, вже звертаючись до інших офіцерів: — Гаспада, пасмотрітє на етого монстра: налакался, мєрзавец, ароматнєйшего розового масла і не задохнулся!.. А ви знаєте єво стоімость, гаспада?.. Дороже золота!..

Офіцери — хто сміявся, хто обурювався, Свирид же, дізнавшись, що він вижлуктив, довго не знаходив собі місця: аж схуд від гризоти та злості на себе.

Відтоді він не міг і чути про троянди. Як тільки де повіє отими ніжними пахощами, його відразу ж починає канудити і гризти за серце.

Вдома його зустріло вже троє: батько, жінка й синок-одноліток (мати Свиридова віддала богові душу ще перед війною). Батько невпізнанно змінився: постарішав, потрухлявів, ізгорбився. Коли ставив у відсутність синову млин та заходились викочувати по товстих дубових обаполах стопудове жорно, — не витримала, перегоріла вірьовка, попадали люди. Жорно захиталося, нависло, як брила, — ось-ось зірветься вниз. Отоді й кинувся до нього дід — вперся плечем, вріс ногами в обаполи. Наливаючись кров’ю під важким тягарем, прохрипів до розгублених людей:

— Важелі!..

Жорна таки вдалося затримати, інакше не бачити б дідові білого світу: звалило б його з триметрової висоти, вплескало б у землю стопудовою масою. Але те нелюдське зусилля даром йому не минулося: почав скаржитись дід на поперек, все більше горбився в спині.

Повернувся додому Свирид огрубілий, змужнілий, пропахчений пороховим димом, курявою далеких доріг. До вечора ходив у полі, в саду, на городі, заглядав у клуню, кошару, комору, а коли смеркло, сів на покуті за столом — у гаптованій сорочці з тонкого полотна, в синіх заморських шароварах, принесених із турецьких земель, в дивовижних капцях на босу ногу, якийсь аж трохи чужий — чекав на вечерю.