І будуть люди

Люди народжувалися, виростали, старілися, помирали, лягали в інші, печальні колиски, що їх гойдала тільки смерть, а колиска оця невтомно погойдувалася, обспівана, облюляна терпеливо-ласкавими жіночими голосами.

І не один Івасюта вивалювався з неї, як голопузе пташеня з гнізда, лунко й вагомо стукався великою головою об тверду негостинну долівку, а потім цвякав, безпорадно й жалісно, аж доки стривожена мати забігала до хати — клала назад у колиску.

Вона не злопам’ятна, оця старенька бабуся. Виняньчить чергового нащадка Івасют, діждеться, поки мале зіпнеться на ноги, та й мандрує собі на горище, в забуття й пилюку, лежить, мудра й терпляча, як саме життя: «Знаю, що зараз вам не потрібна, що ви не згадуєте про мене ні взимку, ні влітку, але не дуже краюся цим. Такі вже ви всі, люди, — легко забуваєте добро і довго пам’ятаєте зло. Тож я полежу собі, почекаю, поки знову настане пора і ви згадаєте мене, здіймете з горища, вимиєте, обітрете, вистелете пелюшками, почепите посеред хати — довірите мені продовження вашого роду».

Цього разу колиска висіла довго: минув рік, а маленька Олеся все ще не могла стати на ноги. Десь аж напровесні почала вона повзати по хаті, та й тоді не хотіла ніде засинати, окрім колиски.

— Балуєш ти її, з рук не спускаєш, вона в тебе й до старості не навчиться ходити, — докоряв лагідно батько. Мачуха мовчки притискала до плеча світлу голівку, немов боялася, що хтось у неї буде відбирати дитину.

Ще більшою красою налило її материнство, м’яким ніжним світлом виповнило очі, і чортячі каламутні сни не відступали від Оксена. То йому марилось, що він — батько і Олеся — його дочка, а мачуха — його жінка. Ось вона підходить до нього, обіймає за шию, тулиться обличчям до його лиця, і обличчя її пашить, і губи горять, шукаючи його рота… То вони скачуть удвох серед ночі на чорнім коні, він — попереду, вона — позаду, обхопивши його руками, притулившись до його спини, і тихенько сміється, лоскоче йому в потилицю. Оксен щосили поганяє коня, щоб вона ще міцніше притискалася до нього, і кінь відривається від землі, мчить по небу, і зірки сиплються з-під його твердих копит, наче іскри, падають, гаснуть у холодній траві, а мачуха шепоче йому на вухо: «Ото наші діти». — «Діти? — дивується Оксен. — Які ж це діти, коли це — зірки!» — «Ні, діти, — твердить мачуха. — Хіба ти не знаєш, що я — божа мати і прийшла у вашу сім’ю, щоб спасти вас од гріха?» —: «А я ж тоді хто?» — питає розгублено Оксен, але мачуха вже нічого не каже йому, тільки тихенько сміється на вухо і все міцніше обіймає його, аж йому стає важко дихати… А часом насниться таке, що Оксен не знав, куди й подітися, коли другого дня згадував отой сон.

Та не тільки Оксена відвідували оті сни.