І будуть люди

 — О-го-го, якби мені його заробітки, я б і горе покотив!

Зовсім збитий з пантелику Оксен тільки розкрив рота: не знав уже, що й казати, щоб попасти сусідові в тон. Ухопив недопиту кварту, потягнувся до Протасієвої чарки:

— Вип’ємо ще по одній.

— Заждіть, куди поспішати, — спинив його Протасій, та тільки-но Оксен поставив кварту на місце, як той уже роздумав: — А втім, воно можна й випити, гріха великого не буде.

За другою квартою, вивчивши добре Протасієву натуру, Оксен почав дипломатично:

— Проходив я оце мимо вашої ниви — гарна земелька у вас, Протасію. Чорнозем, де не ткни…

— Який там у дідька чорнозем — самі супіски!

— Але ж родить там непогано!

— Родило б вам так — давно зуби на полицю позакидали б!

— Ну, не знаю, як ви, а я від такої ниви нізащо не відмовився б, — гнув свою лінію Оксен. — От давали б мені хоч і триста рублів — не продав би!

— А я і не подумав — продав би! — вигукнув запально Протасій.

В Оксена забилося серце, затремтіли руки. Він помовчав, щоб угамувати хвилювання, з якомога байдужішим виглядом спитав:

— А скільки б ви, Протасію, для приміру, за своє поле взяли?

— Хто, я?

— Та ви ж, Протасію, ви. Яку б ви назначили, приміром, ціну?

— А нащо мені її назначати?

— Та ви ж не від того, щоб своє поле продати? — почав гарячкувати Оксен.

— Та на якого дідька я його продавав би!

— Та ви ж самі щойно казали, що продали б! — розгнівався нарешті Оксен.

— Я?.. Я казав?.. Та що я, дурний, щоб отаке вам казати!

Оксенові не лишилося нічого іншого, як розплатитися із шинкарем за змарноване «вгощеніє», насунути шапку на лоба та й посунути розгнівано з шинку.

Придбати оту земельку допомогла Оксенові війна. Протасія мобілізували на другий тиждень після того, як батюшка зачитав принишклим, похмурим селянам царський «маніхвест», і він як пішов на фронт, так наче у воду впав: ні слуху ні духу. Бігала нещасна жінка його до інших солдаток, просила написати — спитати в своїх чоловіків, де її «золотко», ті згодом відповіли, що Протасій поки що живий-здоровий, а писати додому і не збирається: «Навіщо писати, коли я живий. Як уб’ють, отоді й без мене напишуть».

Отак і листувалася жінка з Протасієм — через чужих жінок та чоловіків.

Навесні позбулася коня: випустила голодну тварину на пашу, та об’їлася росяної трави, а вранці лежала непорушно посеред стайні. Коли земляки довідалися про це з листів своїх жінок та передали Протасієві, той відповів:

— Чого б ото я за твариною побивався, коли ось тут за людьми сліз не настачишся. Дасть бог, вернуся живим — іншу заведемо.

Але на те надій було мало, хоч Протасій твердо вірив, що його «ні поранить, ні вб’єть». Ходив траншеями, наче вулицями в своєму селі,— не пригинався, хоч кулі так і цьвохкали довкола його сірої солдатської шапки.