І будуть люди

Посилав вчасно дощі на їхні ниви; оберігав від хвороби худобу; стежив за тим, щоб кури добре неслися, а вівці вчасно котилися; набивав на ярмарку ціну на ті продукти, що їх Івасюти продавали, і збивав ціни на крам, що його вони мали купувати; охороняв їхнє добро від лихого, заздрісного ока, від чорного злодія, від вогню та води і пильнував за тим, щоб наймити працювали не за страх, а за совість. Він робив усе, щоб росло, міцніло їхнє хазяйство з року в рік, і кожен Івасюта міг твердо покластися на оцього надійного, прихильного бога.

— Так за що ж ти караєш нас зараз, господи всемилосердний та всемогутній, чим я, раб твій, провинився перед тобою, що ти наслав на мене оцю совдепівську сарану, яка буде віднині жерти мій хліб, випасати на моїх луках свою сухоребру худобу? Чим я не догодив тобі, господи, що ти дав волю отому безпалому сатані знущатися з мене? Скажи мені, боже, скажи вустами свого слуги, якщо я недостойний чути твій глас!..

— А чи не забагато ви хочете знати, Оксене, в гордині своїй?

Голос отця Віталія, завжди такий м’який та ввічливий, нині лунає суворо й осудливо. Строге, іконописної краси обличчя повернене просто до Оксена, і великі очі мерехтять докором:

— А я думав, Оксене, що ви твердіші у вірі своїй…

Оксен стоїть, розгублений, посеред великої світлиці.

Признатися, не на таку відповідь сподівався він, несучи свою скривджену душу до батюшки.

Молився ж перед цим гаряче й щиро, так, як, може, молився тільки в дитинстві. Майже всю божу службу простояв на колінах, клав запопадливі хрести, бив земні поклони: господи, просвіти! укріпи! допоможи! А потім зачекав отця Віталія біля церкви та й пройшовся із ним до господи.

У світлиці — спокійно і тихо. Книжкові шафи тьмяніють золотими корінцями, м’які фотелі й стільці, м’який килим на підлозі і м’яке, розсіяне темно-зеленими завісками денне світло, що не змагається, не забиває, а гармонійно доповнює тихе світло лампади перед образами, непоспішливе, приглушене цокання великого, в темному горіховому футлярі годинника — все це схиляє до неквапних рухів, спокійних продуманих слів.

— Сідайте, Оксене, — запрошує отець Віталій, бо Оксен все ще стоїть, вражений несподіваним докором батюшки.

Коли Оксен сів — притулився на м’якому стільці, батюшка пройшовся по кімнаті раз, пройшовся вдруге. Смикав замислено молоду шовковисту борідку (ах, як її любила цілувати матушка!), ворушив бровами, поглядаючи на свого принишклого гостя."

"— Не знаю, що вам, сину мій, відразу й сказати, — почав отець Віталій, сідаючи навпроти Оксена та дотикаючись до його коліна випещеною рукою з довгими аристократичними пальцями. — Всі ми тепер як сліпі, скривджені діти, що збилися з дороги: ніяк не можемо вийти на втрачений шлях. З нас насміхаються, а ми мусимо мовчати.