І будуть люди

Знав, що він — представник влади, що комуніст, що про оцю сутичку завтра будуть дзвонити всі баби на селі, але не міг, щоб п’яний куркуль та глумився безкарно над його рідною владою: розвернувшись із правого плеча, вдарив обрубаною рукою прямо в розкриту смердючу пащеку! І вже не дивлячись на Гайдука, що загримотів аж під стіл — тільки розпластані руки майнули в повітрі та ноги злетіли мало що не до стелі, не дивлячись уже ні на кого, вийшов із хати, грюкнув дверима, аж задвиготіли стіни, а слідом за ним загримотів саморобними узувачками й отой парубійко.

Оксенів старший кинувся вслід — батько перехопив його вже аж на порозі, спинив, обхопивши щосили руками:

— Не заводься! Яке тобі діло!

Мовчки поборолись — Іван усе смикався, намагаючись вискочити в сіни, потім враз обм’як, понурив голову, тихо попросив:

— Пустіть.

Оксен відразу ж пустив його — Іван підійшов до відра, зачерпнув повен кухоль, — пив, проливаючи воду на празникову сорочку, і так тихо було в хаті, що всі чули, як видзвонювали його зуби об полив’яний вінчик.

Гайдук усе ще лежав під столом, нерухомо розкидавши ноги в стоптаних чоботях.

«Убили!» — похололо все в Оксенові, а разом і підленька радість блимнула в нього крижаними очицями: «Не минути тепер Василеві тюрми, от побий мене бог — не минути!» Та Гайдук немов тільки й ждав на те, щоб Оксен піддався спокусі,— поворушив однією ногою, потім — другою, так, наче пробував, чи вони ще при ньому, почав виповзати з-під столу, впираючись ліктями в підлогу.

Хміль, видно, вже вилетів йому з голови, бо мав ясні осмислені очі. З розбитої губи стікала на підборіддя кров, капала на вишивану сорочку густим вишневим соком, але він не пробував навіть витерти її.

Стояв, похитуючись, з таким зосереджено-замисленим виглядом, немов щось дуже важливе пригадував і все ніяк не міг пригадати. Оксен метнувся до дверей, зачерпнув повен кухоль води, поніс до старого — Гайдук досадливо відвів його руку: зачекай! — і знову поліз під стіл.

Довго там нишпорив, врешті порачкував назад, крекчучи, розігнувся, прошамотів опухлим, закривавленим ротом:

— Мало не забув.

І показав вибитого зуба.

Тільки тепер озвалася Гайдучиха. До цього сиділа на лаві, зігнувшись, — відходила після чоловікового «вгощенія», тепер же кинулася до нього, заголосила, як над покійником:

— Ой, убили ж, уби-или!.

. Ой, людоньки добрі, та що ж воно таке робиться, коли чоловікові уже за одним махом усі зу-уби вибивають!

— Цить! — цитьнув на неї Гайдук, і стара слухняно змовкла, тільки сьорбала носом, підбираючи сльози.

Гайдук же старанно обтер зуба, подивився на нього і так, і сяк, наче приміряючи, куди його тепер вставити, а потім заховав до гаманця: не пропадать же добру, і аж тоді вже пішов за Оксеном до мисника.