І будуть люди

Довго пирхав-хлюпав водою на закривавлений вид, попросив навіть:"

"— Хлюпни й на голову, — повернувся до столу, як після святої купелі: мокре волосся пригладжене, в очах — загадково-задоволений поблиск:

— Так отак, знацця, батюшко, пригощають? Бачили тепер, чим оця власть нас годує?

Гайдучиха знову спробувала вдарити в голос, Гайдук тільки зиркнув — жінка злякано затулила долонею рота.

— Що на це скажете, панотче?.. Другу щоку підставляти?.. Одного зуба вивалив — нехай і другого вибиває?.. — А що батюшка збентежено мовчав, не знайшовшись відразу на відповідь, то Гайдук сам відповів за нього: — Ні, батюшко, тепер одними заповідями Христовими на ногах не втримаєшся! Тепер такі вовчі закони, що другу щоку підставиш, то й голову разом з тією щокою відірвуть.

Зуб за зуб, око за око — оце тепер наша заповідь!.. А отой волоцюга нехай начувається! — погрозив Гайдук кулаком у бік села. — Це йому не двадцятий рік — наганом із дядька душу витрушувати! В губернію, в Харків піду, все хазяйство по вітру пущу, а кари на нього доб’юся!

На цьому й закінчилося невеселе весілля.

І хоч Оксен, якого трохи мучила совість (не заступився ж!), не пускав:

— Та куди ж ви поспішаєте, ще рано! — запрошував до столу, пригощав: — Випийте ж хоч іще по одній — погладьте собі дорогу! — Гайдук як одрубав:

— Пора! — Бажання помсти осідлало його, і, здавалося, помри він тепер — у домовину не ляже, з могили вигребеться, щоб розквитатись з Ганжею. Бо такий уже рід Гайдучий, з діда-прадіда затятий, сутяжний та непоступний: зачепи — за весь вік не відплачешся.

Цим завжди й брали. На цьому й жили. І лихоманили всеньке село з роду в рід, від старого аж до малого.

«Що ж, удасться дядькові Михайлові поквитатися із Василем — дай йому боже здоров’я, — роздумував Оксен, проводжаючи Гайдуків аж за ворота. — Пора б уже уговкати того гайдамаку: розперезався — впину на нього немає!»

Оксен постояв, проводжаючи поглядом дві постаті, що сухенькими тінями посунули в ніч, розчинилися в темряві. Потім, за звичкою, подивився вгору: яка буде назавтра погода. «Буде гарна днина, бач: ні хмаринки в небі.

Значить, завтра можна буде перекласти отой стіжок сіна, що почав затікати. І казав же Іванові: припильнуй, так поки сам не доглянеш — ладу не доб’єшся!..» Тут звичний плин думок перебив далекий собачий гавкіт — Оксен подивився в той бік, куди пішли Гайдуки: десь при темному обрії тліли ріденькі жарини, переморгувалися — село! Там хата тіснилась до хати, перепліталось тинами, відмежовувалося ровами, прорізалося вулицями неспокійне сільське життя.