І будуть люди

Схилився побожно, попрохав смиренно:

— Благословіть, батюшко!

— Господь благословить, — широким щедрим хрестом війнула в повітрі рука отця Віталія. А як тільки Оксен відійшов, о. Віталій повернувся до зовиці: рука піднесена вгору, три білі пальці стулені міцно докупи: бог-отец, бог-син, бог — дух святий, — підходь, Таню, прийми благословення на страшну для тебе ніч, на сумісне спання з немилою для тебе людиною! Клони, Таню, голову, складай покірно долоні, цілуй, Таню, руку, що привела тебе в оцю хату, відірвала тебе від Олега. Бо — чуєш: тато благословляє тебе з того світу, бачиш: грозить тобі з могили, заклинаючи до покори!

І Таня, затуливши повіками очі, щоб не помітив дівер ненависті, яка враз спалахнула в ній, прикладається до білої пахучої руки Віталія, прикладається, до болю зціпивши зуби: щосили бореться з бажанням вчепитись у ту руку зубами.

Гостей поклали в більшій кімнаті, молоді пішли в меншу. Тут не було світла, тільки горіла лампада: гостренький вогняний язичок ковзався по оливі. Ліворуч, під стіною, безсоромно біліла приготовлена постіль, і навіть боги на іконах цнотливо відводили очі, сварилися довгими пальцями.

А по праву руку, прямо під образами, стояли дві скрині — велика й маленька. Велика — Івасют, маленька — Танина; Івасют — пузата, кована міддю й залізом, горою підіймалася над Таниною худенькою скринькою, навалювалася на неї чорною тінню. І Таня раптом подумала, що за ніч від її беззахисної скриньки і сліду не лишиться: з’їсть, проковтне її ота пузата скринище!

Пронизана страхом, Таня смикнулася була, втікати, але ноги вже не слухались її; хотіла крикнути — покликати сестру, але й голос відмовив їй.

І вже Оксен бере її за руку і веде, мовчазну, зневолену, до постелі…

Добившись свого, Оксен відразу ж заснув, а Таня відсунулася на краєчок широкого ліжка, застигла, завмерла, не зважуючись поворухнутися: найбільше боялася зараз, що він проснеться, потягнеться знову до неї. Лише дозволила собі тихенько визволити з-під ковдри руки, випростати, покласти долонями вгору: соромилася дотикатися ними до власного тіла, бо воно стало немовби чуже.

Лежала, тихесенько дихала — гнала від себе думку про Олега, якої було ще більше соромно, аніж власного тіла, а вона, відігнана, підповзала, скрадалася вже з іншого боку: «Ти зрадила!.

. Зрадила!.. Зрадила!.. Ти більше ніколи не побачиш його!..»

Тані хочеться плакати, а сльози не йдуть. Хочеться стогнати, але може проснутись Оксен. Тоді вона вся витягається — напружується кожною жилкою: тіло її все тремтить, як струна. Щосили стискає кулачки, наказує сама собі завмерти, ні про що не думати, нічим не краятись.