І будуть люди

«Боже, я все зробила, що вимагалося від мене, — пошли ж мені спокій, дай мені сон!»

Але бог іще, мабуть, невдоволений Танею, бо вона ніяк не може заснути, і дрімота тікає від неї, ховається десь по закутках грайливою кицькою.

Тоді Таня починає наслухати: може, десь тупне, може, хтось заговорить — відверне її увагу від усього оцього, що сталося з нею. І дивовижний, незрозумілий, а в той же час — дуже знайомий звук доноситься до неї. Він лунає звідкілясь від дверей, а може, й з-під печі, лунає тихенько й невтомно.

Таня аж голову звела, аж подих затримала, силкуючись розібрати, що то таке.

І враз зрозуміла — цвіркун! Нічний той скрипалик, невтомний музика, що як почне награвати звечора, так і не відкладав смичка до самого ранку.

Але де іще… де ще слухала вона таку мелодію?.. Такого музику?.. Ні, не такого, а іншого… іншого, що дуже нагадує їй оцього…

І нарешті пригадує.

Скільки тоді їй було років — два чи п’ять — Таня не може зараз напевне сказати. Просто була тоді дуже маленька — татів високий чобіт торкався їй підборіддя.

Вона була на якомусь весіллі, в якомусь селі. Пам’ятає тільки гамір і дим, та червоні, захекані пари, які товчуть своїми каблуками в долівку, наче заповзялися продовбати її наскрізь.

Але не на оцих невтомних танцюристів дивиться маленька дитина, навіть не на свого трохи сп’янілого тата, — вся увага її прикута до Янкеля."

"Пам’ятає його довгасте обличчя із звислими пейсами, худий рот, що кривився в посмішці, і велике засмучене око. Друге Янкелеве око було пов’язане якоюсь брудною хустиною. Він тримав у одній руці скрипку, а друга літала то туди, то сюди, повна якогось хворобливого неспокою й руху, і, може, тому навіть від найвеселішої Янкелевої музики віяло сумом.

— Янкелю, ушквар гопака!

— Янкелю, заграй веселішої!

— Янкелю, ушквар, щоб аж жижки трусилися!

І Янкель вже не тільки скрипкою — грав усім тілом своїм: звивався, прицмокував, хитав головою, підморгував єдиним оком, показуючи, як йому весело — ой як йому весело! — а сум не зникав. Сум так і пронизував кожен звук його скрипки. Такої ж убогої та обшарпаної, як і її хазяїн.

Таня стояла, завмерла, зачарована, заворожена отим дивовижним сплетінням веселощів і суму, невспромозі відірвати від скрипки очей.

І коли трохи пізніше гості, натанцювавшись, знову посідали до столу, а Янкель вийшов надвір дихнути свіжим повітрям, Таню наче хтось узяв та й повів слідом за ним.

Мабуть, світив повен місяць, бо весь ганок наче залитий, був молоком. Янкель стояв, задерши догори худе обличчя, опустивши довгі руки із скрипкою та смичком. Таня підійшла до нього, зупинилася навпроти скрипки, потягнулася пальчиком до струни.

— Ну, що скажеш? — помітив її Янкель. Присів, провів по Таниній білявій голівці долонею, чомусь зітхнув: — Отака хороша дитина!..