І будуть люди
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
Хто твої тато і мамел?.. — А що Таня мовчала, Янкель сказав: — А хочеш, я заграю для тебе? От так…
Притулив до підборіддя скрипку і, дивлячись на дитину сумним своїм оком, почав награвати тихеньку мелодію — прямо в Танине завмерле серце.
Догравши, звівся, дмухнув на струни — здув рештки отієї простенької пісеньки, зіграної спеціально для Тані. Не питав у дитини, сподобалося їй чи ні, а дістав із кишені круглого пряника-медовика, подав дівчинці і знову почовгав до хати — веселити людей…
Пряник той Таня так і не покуштувала — десь посіяла, мелодія ж, награна тільки для неї, ще довго бриніла їй у душі.
І ось вона знову чує її — наче Янкель, щоб утішити Таню, перекинувся в цвіркунчика та й пристрибав до неї з минулих років. І Таня слухала, слухала, теплішаючи серцем, та й незчулася, як сон скрався до неї.
Вона спала й не чула, як десь понад хатою, а може, аж попід зірками загуло-закрутилося велетенське колесо прялки й одвічна невтомна пряля, послинивши пальці, почала сукати із мички людських доль тоненькі ниточки — одні обривала, інші сплітала, заплутувала в химерні клубки — подій, вчинків, наслідків, де все обумовлено і все випадково, як хоч би й ота сутичка Гайдука із Ганжею.
І треба ж було Василеві припертися саме в оту годину, а тоді хоч-не-хоч, а повинен був дати одкоша Гайдукові. Повинен був! Мусив! І не вбачав у цьому жодної з свого боку провини! Так і сказав у повіткомі, і стояв на цьому в землю вгрузлою брилою: хоч руки обірвіть — з місця не зрушите!
— Але ж зрозумійте, товаришу, — найбільше гарячкувала товариш Ольга, жінорг, у червоній косинці поверх коротко підстриженого русявого волосся.
— Ти не тільки собі — всій світовій революції завдав шкоди отим білогвардійським ударом, — підтримав товаришку Ольгу і начальник ДПУ Ляндер.
— Ти, товаришу, білогвардійщини мені не тули! спалахнув Ганжа і важко ступив до начальника ДПУ, що сидів, як картинка, в кріслі: по-військовому підібраний, весь обперезаний ременями. — Білогвардієць кого — пролетаря до крові бив… А я — пельку ворожу заткнув!
— Добре заткнув, — посміхнувся скептично Ляндер.
— Б’ю, як умію, — похмуро відрізав Ганжа. — В панських пансіонах не вчився.
— На кого це ти натякаєш? — почервонів начальник ДПУ."
"— Товариші, давайте спокійніше! — втрутився секретар повіткому Григорій Гінзбург. Приємне враження від інтелігентного обличчя з широким розвиненим чолом псувало нервове посмикування правої щоки: колись стояв Гриша біля подовбаної кулями стіни під денікінськими карабінами.











