І будуть люди

Марта стояла збоку, пильнуючи, щоб усім вистачало хліба — не сіла б нізащо разом з орачами — не годилося. Раптом прислухалася, повернулася в бік села, приклала до чола дашком долоню:

— Щось наче біжить?

Максим, що мав наймолодші очі, розгледів перший:

— Якийсь хлопець періщить!

Згодом побачили всі: дорогою, здіймаючи набиту за літо пилюку, котило до них щодуху хлоп’я: картуз — козирком на потилицю, піджачок так і лопотить, руками розмахує так, наче збирається злетіти вгору:

— Дядьку Василю-у!.. Дядьку Василю-у!..

Ганжа поклав ложку, звівся, стрічаючи хлопця.

Той захеканою кулею влетів у коло дядьків, ткнувся Василеві в живіт, довго не міг віддихатись: бігло, мабуть, дурне, аж від села.

— Ну, що там?

— Ой, дядьку Василю… ідіть швидше, бо там міліція людей забирає!

— Як забирає? Куди?

Круглі очі в хлопця налякані, рот жалісно кривиться: от-от заплаче.

— Налетіла на конях та й давай до сільради водити… І тата мого повели… І дядька Івана… І Гайдука…

— Та стривай, — ніяк не міг второпати Ганжа. — За віщо ж їх забирають?

— За те, що вашу хату спалили. То мати сказала, щоб я біг щодуху за вами, а то їх до повіту збираються гнати.

— Максиме, коня!

Максим спіймав сірого жеребця, забраного в Гайдуків, загнуздав, примостив на круту спину мішок, підвів до Ганжі.

— Мо’, і я з вами?

— Лишайся тут… Доорюйте…

Ганжа підвів жеребця до воза, відштовхнувся ногою від колеса — птахом злетів на коня, з місця пустив його вчвал. І мимоволі замилувалися стривожені комнезаможі: зразу видно, що служив у кавалерії, бач, як погнав — тільки ліктями вимахує та має густою чуприною. Марта аж на дорогу вибігла — вся подалася за ним, та де ж тепер його наздоженеш! Злетів на бугор, зник у вибалкові — тільки курява провисла над дорогою.

Промчав селом, як на пожежу. Гублячи пір’я, давлячись кудкудаканням, з-під копит розліталися кури, якийсь півень вилетів з переляку аж на повітку і вже звідти закричав сердите «кукуріку», проклинаючи божевільного вершника; гавкали десь позаду собаки, рвучи ланцюги та напинаючи дроти. Ганжа зупинив розпаленого галопом жеребця аж на вигоні, біля сільради. З густого жіночого гурту вдарив йому назустріч плач, ще не встиг він і злізти, а жінки обліпили його: хапали за руки, кричали й голосили, як над покійником.

— Та заждіть, жіночки, не всі разом! — умовляв їх оглушений Ганжа, просуваючись до ганку — там стояв міліціонер у червоному картузі, з рушницею в руках.

— Ой забрали ж, забрали!.. Ой порятуй їх, Василю, бо ми вже їх і не побачимо!.. — голосили жінки, чіпляючись за Василя, як за свою останню надію.

Ганжі, нарешті, вдалося добратись до ганку."

"— Тихше, жінки, зараз у всьому розберемося! — вигукнув він до жінок і поставив ногу на приступок.