І будуть люди

 — Ану, давай сюди список!

Ляндер, здвигнувши плечима, Дістав список:

— На! Тільки ж знай: відповідатимеш партквитком!

Ганжа прочитав довгий список, подумав, окреслив твердим чорним нігтем прізвища Гайдука й Івасюти:

— Оцих двох забирай, не жалко, а інших звільни мені зараз же!

За півгодини, відпустивши наляканих дядьків (кожен, виходячи з каталажки, насував шапку на брови, чимчикував швиденько подалі від біди, поки начальство не роздумало), непрошені гості лаштувалися в дорогу. Всі міліціонери — на конях — оточили Івасюту й Гайдука. Оксен опустив голову, віддаючи себе в руки божі, Гайдук же, відшукавши злими очима Ганжу, що вийшов на ганок, закричав:

— Василю, бог тебе покарає, що знущаєшся над невинними!

— Ладно, ладно, паняй собі, праведнику, там розберуться! — похмуро відповів Ганжа, і Гайдук тільки сплюнув лютою слиною в пилюку.

На баскому коні — не кінь, а картинка — до ганку під’їхав Ляндер. Холодно козирнув, скупо кинув:

— Зустрінемось у повіткомі!

Ганжа відразу ж уявив кабінет Гінзбурга і особливо товаришку Ольгу з її загрозливо настовбурченими: грудьми, тоскно подумав: «Заїсть, бісова баба! Загризе тепер на смерть!»

В той же вечір Василь напився.

Запросила його Марта на вечерю — спіймала біля сільради, коли Ганжа повертався з поля: блукав, як неприкаяний, поки й потемніло. Видно, довго чатувала на нього, бо змерзла, аж зубами видзвонювала.

Зачувши, що він буде в гостях не один, Василь уже не вагався. А чому б і справді не зайти — посидіти серед своїх, розігнати невтішні думки, зігрітись душею! Хай там, у повіткомі, роблять, що хочуть, а правда таки на його боці, і, коли б оце Ляндер ще раз приперся в село та почав хапати направо й наліво, він знову наполіг би на своєму: «Бо від того, що він потім покарає мене, комуніста Ганжу, Радянська влада не постраждає, а коли загрібати отак людей, не розібравшись, де винен, а де й ні, то тут нашій владі кінець! Вб’єте ви в селянській душі довір’я до неї…»"

"— Де ж хлопці? — зупинився Василь посеред хати.

Під сволоком висить лампа, кидає світло на побілені стіни, свіжопомазану долівку, на стіл із мисками та двома пляшками з високими затичками, на старанно завішані вікна, — і затишно в хаті, тепло, так і ліг би он на той піл, вистелений подушками, покритий картатою ковдрою. Ліг би, розкидав би руки, ослабив би тіло, належане на пожовклих газетах, що давлять у боки, шелестять усю ніч, відганяючи сон.

— А й справді, де ж це хлопці? — і собі тривожиться Марта.

Пройшлася заклопотано по хаті, заглянула під піч, під стіл, наче сподівалася побачити там ораликів; здвигала плечима, ховаючи від Ганжі розпашіле обличчя.