І будуть люди
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
Хай бачить Ганжа, що Ляндер, незважаючи ні на що, завжди стоїть на охороні революційного ладу, строго дотримується революційної законності.
Вже в місті наказав відвести заарештованих до в’язниці, посадити в окрему камеру — ізолювати від решти; арештантів, як особливо небезпечних злочинців.
Вони і в камері поводили себе по-різному — Івасюта й Гайдук.
Пригнічений нежданим арештом, Оксен як сів на вузьке тюремне ліжко, так і застиг, немов вирізьблений з суцільної брили відчаю: «Господи, за віщо? За що караєш раба твого вірного, чим я завинив перед тобою?» Шукав тієї провини перед богом і не міг пригадати.
А найболючішим хробачком — спогад, про Таню.
"Ішов поміж конвойними і все оглядався: чекав, що гукне йому, скаже хоч слово, хоч махне на прощання рукою; та, поки міг бачити, не поворухнулася її тоненька постать, лише вітер шарпав-роздував на ній темненьке сатинове платтячко.
Відтоді, як привіз Оксен молоду жінку, минуло більше місяця. Час би вже, здається, й прижитися, звикнути до свого чоловіка, та кожного разу, лягаючи в постіль, відчував Оксен, як напружувалося-завмирало її юне тіло, щоразу натикався на прихований опір. Немов равлик, вбирала себе всю в невидиму черепашку і воліла перебувати у ній до самого ранку.
Від того не раз прокидалася злість. Хотілося вдарити, здушити її так, щоб розчавити оту черепашку, вивільнити замкнене тіло. Хотілося гризти обмерлі вуста, поки вони, наповнені кров’ю, розкриються в зрілому жіночому поцілункові. Однак стримував себе.











