І будуть люди

Сиділа, як несправедливо покарана людина, соромилася глянути в бік ліжка, що нахабно лізло всім на очі.

— Чого ви не йдете снідати, Таню? — ласкавою бджілкою сіла зовиця біля невістки.

— Не хочу, — відповіла пошепки Таня, вперто ховаючи від Олесі обличчя. Олеся ж раптом обійняла її, пригорнула до себе, подихала в русяве волосся.

— Чого ви такі невеселі, Таню?.. Він хороший, він добрий, і ми всі вас будемо дуже любити!

І наче хто сипонув у Танині груди жалісливого жару. Плакала й терлася мокрим обличчям об полотняну Олесину сорочку, вишиту чорними та червоними хрещиками — з дитинства милим серцю узором.

Відтоді єдиною відрадою, єдиною подружкою Таниною стала Олеся.

Схопилася рано-вранці, хоч як хотілося спати. Нав’язала один клунок Оксенові, а другий — мамі. Ще звечора вирішила набрати мамі й борошна, а тепер вагалася. В комірчині стояли три повні мішки, Оксен усе бідкався, що це і все — не вистачить до нового врожаю, хоч Таня добре знала, що в нього приховане ще й зерно. Сам відміряв борошно, коли треба було пекти хліб.

Нарешті зважилася. Дістала невелику торбину, так, фунтів на десять, зайшла до комірчини.

Тільки набрала совок борошна, як враз потемнішало: у дверях виріс Іван:

— Хіба в тюрму й борошно приймають?

В Тані відразу ж затремтіла рука, совок став важкий, як пудова гиря. Відчула себе маленькою-маленькою, застуканою на шкоді.

— Це я мамі.

— А тата питалися?

Рука ще більше затремтіла, не втримала совок: він обвиснув, білий струмінь борошна полився донизу. Розбився об долівку, пухнув білою хмарою, обволікаючи Танині ноги.

— Ви хоч би борошно не розсипали! — закричав сердито Іван.

Підскочив до мачухи, видер совок, рятуючи те, що не висипалося ще додолу, зсипав назад до мішка.

А коли він вийшов, Таня кинула під ноги порожню торбину, пішла до себе в кімнату… «Не поїду нікуди… Ні в мі…істо… нікуди…» Штовхнула наготовлені клунки раз, штовхнула вдруге, рука зісковзнула, кісточки пальців боляче стукнулися об дубову лавку, Таня пригасла їх до губів, посмоктала, заплакала. Плакала й слухала, як на кухні, через сіни, сварилися Іван і Олеся.

— Це як кожне почне брати, то й нам не залишиться! — кричав Іван.

 — Іншим пельки запихати будемо, а самі з голоду помирати?!

Олеся відповідала тихіше — остерігалася, видно, щоб не почула невістка, і згодом Іван, щосили грюкнувши дверима, вибіг із хати.

— Головою, дурний! — дзвінко гукнула йому вслід Олеся.

Таня так і не взяла борошна, хоч як умовляла її зовиця. Хотіла навіть залишити отой нав’язаний мамі клунок, але Олеся аж заплакала:

— За віщо ви мене зобижаєте?

Довелося взяти. Вже вийшовши надвір, побачила Івана: саме виносив на вилах гній з-під корови.