І будуть люди

І все боялася, що якось прозівають — проїдуть їхню вулицю.

Коли ж коні завернули на тиху, стиснену високими парканами, таку знайому, що аж дух захопило, вуличку і ліворуч забовванів їх будинок, привітно поблимуючи вікнами, Таня зіскочила з воза, ковзаючись по слизькій, промоклій доріжці, побігла вперед, усім тілом припала до хвіртки, відчиняла її і ніяк не могла відчинити: все шукала і все не знаходила клямки.

Одержавши передачу та записку від Тані (побачення їм не дозволили: не закінчилося слідство), Оксен перестав вагатися: чого ради він має лізти до ями, що копає йому Гайдук!

Танина записка і схвилювала, й розчулила.

Великим дитячим письмом (вона так і не навчилася писати «по-дорослому»), вдаючись до безособової форми, запитувала, як почувається, що привезти наступного разу, чи скоро випустять на волю, а закінчила тим, що «ми всі дуже чекаємо».

Оксен стиснув записку, сльози так і бризнули йому з очей, він одвернувся, щоб не помітив Гайдук, який саме порався над своєю передачею, невдоволено лаючи жінку, що стільки напхала до клунка: «Це й поїсти не вспію, почерствіє, пропаде к бісовій матері!» Тоді Оксен ліг на ліжко, обличчям до стіни, перечитав ще раз записку, вбираючи в себе кожне слово, кожну літеру, виведену її рукою, а особливо оте «дуже чекаємо», що великоднім дзвоном відгукнулося йому в душі.

— Оксене! — покликав його Гайдук, який усе ще чаклував над передачею. — Та ти що: серед білого дня спати вклався?! Оце дак хазяїн!

Усю передачу вже було акуратно розкладено на засланій сіренькою ковдрою тюремній койці: пиріжок до пиріжка, булка до булки.

— Як ти думаєш, Оксене: може, що назирателю дати?

— Як хочете, — буркнув байдуже Оксен.

Гайдук вибрав найдрібнішу крашанку, найменший пиріжок, довго виважував у руках, нарешті, вирішив:

— Мабуть, не треба. Їм пельку нічим не заткнеш, а з тюрми все одно не випустять.

— Треба було вам Ганжу палити! — не втримався від докору Оксен.

Гайдук засопів, порипів ліжком, блимнув лихим оком:

— Ти що, мо’, продавать мене зібрався?

— Хто б вас там продавав!

— Гляди!

І надовго поринули в мовчанку.

Як завжди в найскрутніші хвилини, Оксен вдався до бога. Молив його палко й щиро, щоб врозумив, просвітив, вказав порятунок, а Танина записка ворушилася тихенько на грудях, нашіптувала гаряче й звабно: «Дуже чекаємо… чекаємо… чекаємо…»

Аж під ранок твердо вирішив: він не буде брехати. Адже сам господь бог заповів не оскверняти вуста свої брехнею, казати тільки правду. І він піде до слідчого, як на сповідь, нічого не убавить, але нічого й не додасть до того, що було.