І будуть люди
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
Зацькованим вовком ховався по яругах, кожен шелест, кожен тріскіт примушував схоплюватись, вдивлятися в загадкову, вороже завмерлу пітьму. В такі хвилини жалкував, що не захопив отієї гвинтівки з собою: все ж було б веселіше, надійніше, а тепер от що він робитиме з голими руками, коли його застукають гепеушники?
Підбирав на стернях почорнілі, вимочені дощами колоски, вилущував зернини, жадібно сипав до рота. На третій ранок підстеріг пастушка, що гнав на пашу худобу, відібрав полотняну торбу, пригрозив, страшно викочуючи очі:
— Скажи кому — під землею знайду, задушу, як щеня!
Пастушкових харчів вистачило ненадовго.
— Хто?
— Це я, відчини, — прошепотів Гайдук, похололою спиною відчуваючи, як впиваються в нього з пітьми чиїсь насторожені очі.
Син відразу ж упізнав батька, метнувся в сіни, грюкнув засувом, відчиняючи двері.
— Тихше, чорт! — зашипів на нього старий, бо отой стукіт заліза пострілом віддавався йому у вухах. Заскочив до сіней, замкнув двері, аж тоді відчув себе в певній безпеці.
— Всі дома?
— Та всі…
— За мною приходили?
— Були з району… І Ганжа все навідується…
— Завісь вікна. Постій, розбуди спершу матір, хай поможе.
Почекав у сінях, поки завісили вікна, засвітили лампу, аж тоді зайшов до хати.
Побачивши чоловіка, Гайдучиха спробувала була вдарити вголос, але чоловік таким розлюченим гусаком зашипів на неї:
— Цить, стара відьмо, комисарів накликати хочеш?! — що вона подавилася криком, тільки жалісливо кривилася та сякалася в пелену, не спускаючи з чоловіка наляканих очей.
— Може, хоч їсти даси?
Стара метнулася до печі, витягла чавун, — по хаті пішов дух умлілого, настояного на жару борщу. Гайдук раптом зігнувся, ухопився за живіт, застогнав: гострі спазми звели йому шлунок, давно не вмиване чоло зросив холодний піт.
Їв жадібно й швидко. Мотав ложкою, як ціпом, доки вимолотив величезну миску борщу, ум’яв майже півхлібини.
— Як там кабанчик? — поцікавився він, трохи передихнувши та закуривши.
— А що йому скоїться? — здвигнув плечима старший син Петро.
— А те, що ногу міг поламати! — розсердився відразу старий. — Там в дошці дірка була…
— Так ми ж її, тату, залатали! — радо перебив молодший Микола."
"Гайдук, що зібрався вже батькувати синів, осікся, почав сердито смоктати цигарку, ховаючи за димом маленькі, але зіркі, як у яструба, очі.











