І будуть люди

Завернули за один вигин, минули й інший, і здавалося: кінця-краю не буде оцьому ярові — вестиме все глибше й глибше, аж до самісінького пекла.

Та ось старий зупинився, глухо мовив:

— Тут. — Понишпорив попід кущами, пригинаючись майже до землі, нанюхав невелику стежку, подерся вгору. Сини втомлено посунули за ним.

Вузенька стежка довго водила їх терновинням, плутала то вгору, то вниз, аж поки вивела на маленький п’ятачок, вільний від кущів.

— Слава богу, прийшли! — перехрестився старий і весело сказав до синів: — Отут, хлопці, будемо й жити!

Петро та Микола, горблячись під великими торбами, недовірливо оглянулись: довкола тільки чорніли кущі.

— Що, не видно? — засміявся задоволено Гайдук. — Тут і вдень нічого не побачите, не те що зараз… Осьдечки наша хата! — та й ткнув прямо перед собою.

Але й тепер нічого не побачили хлопці,— довкола ще не розсіялася темрява. Петро ступив був уперед, але старий його спинив:

— Почекай, сину, дай мені першому пройти, — та, нахилившись, наче пірнув у землю — проліз до чорного отвору землянки.

Затхле, прокисле повітря вдарило йому в обличчя і ще якийсь різкий, тривожний сморід.

Гайдук ще не встиг зрозуміти, що це так смердить, як у темряві почулося шамотіння, прямо перед ним блимнули зелені люті вогники, важке чорне тіло з розгону вдарило в груди, перескочило через нього, тернувши по обличчі жорсткою смердючою шерстю. «Вовк!» — обмер Гайдук, покриваючись потом. В землянці знову щось зашамотіло, і Гайдук, дико крикнувши: «Вовк!», — перевернувся із спини на черево, скочив на ноги й руки, на всіх чотирьох вилетів геть із землянки, ввібравши голову в плечі.

Саме це й врятувало старого, бо Петро, прогавивши першого вовка, вже стояв, широко розставивши ноги та піднявши догори важкий сучкуватий ціпок.

І тільки виткнувся кудлатою тінню Гайдук, син так уперіщив кийком свого рідного татка, що той тільки векнув, посунувся обличчям у мокру траву та й затих, хоч шкіру з нього здирай!

— Щоб же ти, сину, отак снопи молотив! — стогнав Гайдук, опритомнівши. Сини вже роздягнули батька, прикладали мокру хустину до спини, вподовж якої кривавою гадюкою набрякав синячище.

— Так я ж думав, тату, що то вовк, — виправдувався-Петро.

— А де ж твої очі були? — мало не плакав старий. — Бач, вовка випустив, а батька мало на той світ не спровадив!

Та сварись не сварись, справі не поможеш. Трохи оклигавши після синового «гостинця», Гайдук повільно звівся, ойкаючи, поліз до землянки. Сини попхалися за ним.

Звично намацав каганець, витираючи з нього дворічну пилюку, чиркнув сірником, запалив гніт. Гостренький язичок вогню лизнув задушливу темряву, посміливішавши, потягнувся вгору, почав хилитатися червоною цікавою голівкою.