І будуть люди

Темрява відступила в кутки, під грубо збитий дощаний стіл, неспокійно заметалась попід стінами. Петро та Микола, поскидавши на витоптану земляну підлогу клунки, невесело роздивлялися довкола: крім стола, двох пеньків, що правили, мабуть, за стільці, були ще широчезні дощані нари, а в кутку стояла залізна пічка, зроблена з бочки.

— Бач, де він, клятий, був!

Гайдук нахилився, почав вигрібати з-під нар пролежану солому, від якої гостро несло псятиною, погризені кістки, крила великих і малих птахів.

— Непогано жив сіроманець!

— Як же ми, тату, тут житимемо? — спитав сумно Микола, з огидою дивлячись на оті вовчі сліди.

— А отак, як люди до нас тут жили! — спокійно відповів Гайдук. — Ану, Петре, пошастай під нарами!

Петро опустився на коліна, наставив наперед ціпок: видно, все ще боявся вовків. Заліз під нари, довго там шарудів, потім гукнув:

— Тут нічого немає!

— Шукай правіше, дурню! — розсердився батько.

— Є! — відразу ж озвався зраділий Петро. Спершу викинув звідти поржавілу лопату, потім — сокиру, а тоді — ще одну лопату.

— Вилазь! — скомандував Гайдук, і, коли син виліз, весь у пилюці, як чорт, старий підійшов до стіни навпроти дверей, потупав ногою, до себе сказав: — Отут, — а тоді вже синам: — Ану, хлопці, беріть лопати та копайте!"

"Зацікавлені сини вхопили лопати, поплювали на руки — тільки груддя полетіло на всі боки! Рили землю, аж змокріли чуби. Незабаром під залізом глухо стукнуло дерево.

— Обережніше… Обережніше… — метушився довкола них Гайдук. — Обкопуй… обкопуй… От так… А тепер підважуй… Та не звідси, куди лізеш своїми дурними руками!.

. За край бери!.. За край!..

Почервонівши від зусилля, сини виважили на край ями довгий дубовий ящик, схожий на домовину, поставили його посеред землянки, очистили від землі. Старий узяв сокиру, заходився підважувати — віддирати верхні дошки.

Вигорнув промаслене ганчір'я, і до світла тьмяно блиснула воронована сталь, засвітили вичовгані, потерті приклади. Затамувавши дух, стежили Петро й Микола за тим, як батько обережно виймав зброю, розкладав на нарах: одну гвинтівку… і другу… і третю… ручний кулемет… наган… набої в стрічках та оцинкованих скриньках… гранати з довгими держальцями…

Спорожнивши скриньки, старий випростався, подивився на зброю, перевів погляд на синів:

— Оце, діти, теперечки наші ціпи, оце наші й коси.

Будемо молотити ними наших ворогів, щоб аж кісточки їхні тріщали, викошувати їх до коріння.

За якийсь тиждень обжили Гайдуки свою нову оселю так, що вже й не впізнати було нещодавньої землянки, яка дихала пусткою.