І будуть люди

І грізне, навальне: «Дайош!»

Неспокійне військове життя пішло Федькові на користь: тугою силою налилися його широкі плечі, все тіло так і грало сталевими м’язами; нажив він командирський охриплий басок і завів собі вуса. Не вуса — сморчки, що наче тикнули пальцем у сажу та й провели попід носом дві ганебні смужки — з одного і з другого боку. Не тоненькі вусики-п’явочки, що присмокталися над самісінькою губою, — таке, казна-що, плюнути на них і то неохота! І навіть не опущені донизу статечні господарські вуса, що викликають повагу до їхнього господаря.

А справжні, конармійські, гусарські, чорні, молоді, лискучі, закручені догори двома гострими шаблюками, наче вимальовані на покритому смаглявим рум’янцем обличчі вусища. І гордо носив їх Федько — на страх ворогам, на радість друзям, на погибель жінкам та дівчатам. Бо як зустріне яку, як гмикне, як обпалить чорним оком, як крутне свого вуса — так і хлюпне отруйним любовним солодом в податливу жіночу душу, і вже вона, ота молодиця чи дівчина, уже вона сама не своя, а Федькова. "

"В двадцятому році кавалерійська бригада, куди входив Світличний разом із своїм ескадроном, напоролася під невеликим західноукраїнським містечком на польські кулемети. Зопалу сунулися були в атаку, та й відкотилися, залишивши на плескатій рівнині з десяток бійців.

Комбриг покликав Федора і наказав йому обійти містечко з тилу: помацати, якою бульбою пригощалися сьогодні панки-шляхтичі на сніданок.

— Бо щось вони сьогодні, синку, дуже хоробрі! Бач, сиплють овечими горішками! — кивнув сердито комбриг в бік ворожих кулеметів і поляскав по чоботу товстим, як гадюка, нагаєм.

Федько мовчки козирнув та й повів свій ескадрон у обхід. І хоч з того боку теж строчили кулемети і така ж плеската, як стіл, рівнина підступила аж до будинків, де засіли ворожі вояки, Світличний і не подумав відступати: повів ескадрон просто в лоб, під шляхетські кулі, що так і обліпили їх розлюченим роєм, — розкидав половину бійців по широкому полю, а таки ввірвався до містечка!

І котилися додолу розсічені навпіл конфедератки, і лопалися голови кулеметників, як перестиглі кавуни, заливаючи кривавим соком своїм почорнілу брущатку.

Поки бригада займала містечко та викурювала поодиноких польських вояків, що не хотіли здаватися, за Федьком уже й слід прохолов: повів свій поріділий ескадрон ще далі на захід і, пошарпавши по дорозі невелику ворожу частину, зупинився на постій у графському палаці, що вабив очі червоними баштами з-за густого тінистого парку.