І будуть люди

Комбриг же довго ще воював у графській спальні: поров нагаєм подушки, випускаючи пух, збивав із столиків статуетки, флакони з дорогими заморськими парфумами, баночки з кремом, кричав, скажено викочуючи очі:

— Засічу!.. Розстріляю сучого сина!

Втомившись, шмагонув іще раз на прощання по грішній постелі, збіг униз — тільки східці задудніли вслід, скочив у сідло, шарпонув люто поводи — поїхали!

Довго їхав мовчки, і настраханий ад’ютант не смів озватися хоч би словом. Вже аж перед містечком комбриг, щось пригадавши, чмихнув раз у пишні шаблеподібні вусища, чмихнув удруге — схилився на луку сідла, зламаний сміхом:

— Кавале…рист, сучий син!.

. На бабу… й то шпори надів!

І ад'ютант подумав, що Світличний тепер врятований.

Хоч комбриг і не віддав Світличного до ревтрибуналу, а все ж розжалував у рядові і посадив на десять діб на хліб та на воду.

Два дні й дві ночі давив Федько у каталажці воші, канючив у вартового хоч пучку тютюну і, важко зітхаючи, згадував француженку. На третій його привели в штаб бригади, і комбриг, суплячи гнівно брови, сказав:

— Дякуй, що революція не скінчилася, а то б узнав, де раки зимують!.

. Бери п’ятьох хлопців і рушай у розвідку… Та дивись мені: застукаю ще раз на мокрому — голову відірву!

Враз повеселілий, Федько вигукнув: «Єсть!», — вихором вилетів з хати.

І як же стиснулося огрубіле в боях, прокопчене пороховими димами серце Федькове, коли він підбіг до свого жеребця і той заіржав зраділо назустріч, дихнув волого в обличчя, поклав голову йому на плече, здригаючись нервово чутливою шкірою! Як обпекли його смоляні чорні очі непрошені сльози, коли він знову повісив шаблюку, почепив дерев’яну кобуру з маузером!

— Хлопці!.

. — сказав Федько, оглядаючись на своїх бойових побратимів, що зберегли йому і коня, і зброю. — Чортячі ви хлопчики! — та й відвернувся, боячись себе зрадити. А хлопці тільки покахикували збентежено в свої величезні кулаки, догадуючись, що коїться зараз на серці в Світличного.

Відшуміла громадянська війна. Зачохляли гармати, здавали в пакгаузи кулемети й гвинтівки, вкладали в піхви шаблюки. Пороховий дух потроху вивітрювався з недавніх бойовиськ, покинуті шанці швидко осипалися, заростали високими бур’янами, якщо вони були в полі, густими чагарниками, якщо на узліссі.

І вже перші мирні дощі полоскали чиїсь білі кості, а в розрубаний череп, в чорніючі могильним смутком очниці весело й густо проростала зелена трава. Іржа роз’їдала обламані багнети, потрощені лафети й гвинтівки, шанцеві лопати й шоломи — все оте військове начиння, що відразу стало не потрібне нікому, хіба що ковалям, які збирали залізо на сокири, коси та рала.