І будуть люди

Федір подумав, подумав та й рушив пішки: не могло того бути, щоб його не наздогнала якась попутна підвода.

Добрався до хутора Івасьок вже після обіду. Закурений, запилений, мокрий від поту, він стусонув чоботом хвіртку, мало не зірвавши її з петель, розлюченим півнем ускочив до двору. Назустріч чорною кудлатою кулею викотився Полкан, повискуючи від нестерпного бажання вчепитися в непроханого гостя, — Федько так гаркнув на нього, що бідний пес заорав усіма чотирма, заскавучав і, заховавши поміж ноги хвоста, метнувся під комору. І вже звідти погавкував, перелякано та обережно виглядаючи.

Якась дівчина брала з колодязя воду («Сестра! — подумав спершу Федько. — Ні, не вона, ця росліша»), обернулась на гавкіт та так і завмерла, опустивши руку, — тихеньким водограєм дзюркотіла з перехиленого відра прямо їй на литку вода, але вона не помічала того, прикувавшись наляканими очима до незнайомця, який пер просто на неї.

Не промовивши й слова, Федько узяв з її рук відро («Ой лишенько!» — тільки й вирвалося з уст зовсім уже обмерлої дівчини), поставив на цямрину, перехилив, став жадібно пити, дмухаючи, як загнаний кінь, на прозору поверхню.

Потім раптом зірвав картуза, пожбурив к чорту на спориш, розстебнув портупею — шаблюка і маузер тільки загримотіли на землю, шарпнув із себе шкуратянку, потягнув через голову брудну, мокру від поту сорочку, нахилився, граючи до сонця лискучою м’язистою спиною:

— Ану злий!

В дівчини затрусилися руки й ноги, вона й хотіла б утекти, і не могла: якась сила скувала її, прип’яла до землі, відібрала і волю, і мову, тільки від страху ще більше округлилися очі.

— Довго мені ще ждати?

Смикнувшись усім тілом, так, наче відриваючись од землі, дівчина взяла відро, почала зливати на спину студену воду нерівномірними струменями. Вода збиралася в двох жолобках, що тягнулися вздовж хребта, стікала на чорну від смаги шию, на смоляну густющу чуприну, а звідти вже дзюркотіла на землю, залишаючи поміж волоссям райдужні краплини. Федько пирхав, ухкав, кректав, ловлячи оті струмені в невеликі жіночі долоні, хлюпав ними на обличчя, на груди, на міцний мускулистий живіт.

А коли розігнувся, весь мокрий, зарошений, як ранкова землиця, обмитий від пилюки і втоми, то вже зовсім інше, свіже і зовсім не сердите обличчя побачила вражена дівчина: весело блиснули чорні, немов обтерті вологою ганчірочкою очі, з-під молодих вусів засвітили сліпучо-міцні, хоч залізо гризи, зуби:

— Спасибі, кохана!.. Як же тебе зовуть?

В дівчини затремтіли густі пухнасті вії, вона зашарілась, відповіла, несміливо й тихо:

— Олеся.

— Олеся? Гарне ім’я.