І будуть люди

"

"І вже Світличний, забувши про злість та утому, придивляється щораз пильніше до дівчини, і вже здається Федорові, що він і їхав з губернії, а потім чухрав по дорозі, збиваючи люто пилюку, не для того, щоб розгромити банду Гайдука та разом провідати й сестру, а лише для того, щоб застукати на широкому дворі біля колодязя оцю все ще налякану дівчину, напитися в неї води, обмитися з її щедрих рук, а тепер залицятися, забувши про все на світі. І вже здається Федькові — ба ні, не здається: він у цьому вже переконаний, що вродливішої дівчини він і не бачив, скільки й носить його неспокійна земля, що оце вона єдина з-поміж тих, що попадалися йому та й лишалися в прожитих роках як метелики на шпильках.

І вже роздумував Федько, чи не час обійняти оцю хутірську красуню, пригорнути та полоскотати ласкавими вусами, як у хаті, що світила на них цікавими вікнами, грюкнули двері, і щось худеньке, маленьке, щось із світлою головою та розпростертими руками, високо збиваючи над колінами сіреньке платтячко, побігло прямо на Федька, сміючись і плачучи разом.

Обхопила худими руками його тугу шию, повисла на НЬОМУ, припавши обличчям до широких мокрих грудей, без кінця вимовляла:

— Феденька!.

. Феденька!.. Федю!.. — наче був він за сотні кілометрів, а їй треба було докликатись його за будь-яку ціну.

— Ну, що, сестричко… Ну що? — розгублено бубонів Федір, пестячи долонею біляву, обплетену тугою косою голівку, що не притулилася — приросла йому до грудей. Потім ніжно відвів її голову, взяв у долоні видовжене схудле обличчя з темними тінями попід очима, з першими ледь помітними зморшками, заглянув у очі, де перемішалися сльози і сміх, радість і туга, тихо промовив: — Боже, як же ти змарніла… Що з тобою, Танюшо?

— Нічого, Федю, нічого, — дивлячись великими, повними любові очима, відповіла Таня: з усієї рідні він був їй найближчий.

Любила тата й маму, віддала б душу за них, але ні тато, ні мама (здавалося Тані) не могли б отак зрозуміти її, як розумів колись її брат. І хіба б він допустив отоді, якби не поїхав із дому, щоб її отак видали заміж?..

Але про це Таня не хоче зараз і думати. Жене її геть, оцю непрошену думку, наказує собі забути про неї, бо інакше не довго й розплакатись — не отими осяйними сльозами, освітленими сміхом, а важким безпросвітним риданням, що отруює серце й душу.

Тому вона бере брата за руку (дуже вже пильно він починає придивлятися до неї!), тягне його до хати з оцього широкого двору, де нещадне сонце не дає приховати від стороннього ока ані синців, ні змарнілої дівочої вроди. Федір глянув на неї збоку (Таня йшла якось незвично, все наче одверталася від брата) і аж тепер помітив великий живіт, що напинав матерію: «Боже, та вона вагітна!»

Досі, думаючи про Таню, він ніяк не міг уявити її заміжньою жінкою, а тим більше — матір’ю.