І будуть люди

Легкий хворобливий рум’янець набігає на худі її щоки, так, наче хтось дихнув червоним на люстречко, і брат, глянувши на її живіт, тільки посмикав себе за вуса та сказав збентежено: «Та-ак…»

— Та-ак, сестричко. Виходить не так все воно просто, як мені здавалося…

— А ти не дуже цим побивайся, Федю! — знову дивиться на брата ласкавими очима Таня і, як колись у дитинстві, коли він, покараний татом, лежав — лицем у траву, худенькою нещасною потилицею — до неба, як у ті далекі роки, коли вона сеструвала над ним, — простягає Таня руку, легенько торкається його плеча: — Мені не так уже й погано, як здається, Федю…

— Він хоч не ображає тебе? — питає брат, і густі чорні брови сходяться на переніссі, і очі займаються недобрими вогниками на саму тільки думку про те, що Оксен може кривдити сестру.

— Він до мене добрий, — каже задумливо Таня, легка зморщечка пересікає їй чоло: вона зараз намагається бути чесною до кінця. — Він мене любить, — ще тихше додає сестра.

— А ти?

Сестра не відповідає. Одвертається від брата, нервово осмикує платтячко, що, неслухняне, все оголяє коліна. Врешті зважується: зводить на Федора великі опромінені очі, кладе на свій живіт легеньку долоню і каже — з такою вистражданою любов’ю, з такою гарячою вірою, що брат знову збентежено береться за вуса:

— Я його ось люблю!.

Так і не вдалося Світличному вмовити Таню їхати з ним до Полтави. Натомість сам залишився ночувати на хуторі, тільки послав у село молодшого Оксенового сина повідомити, що він щасливо добрався.

— Скажи, щоб голова сільради був тут завтра вранці, як штик! — наказав Федір, і Олексій, радий прислужитися дядькові, погнав у село — тільки п’яти замиготіли!

Ввечері повернувся з поля з Іваном Оксен.

— А чого це в усіх вікнах світло горить?

— Гасу, мабуть, забагато, так палять! — обізвався глузливо Іван.

— А у нас гості, братику! — поспішила повідомити Олеся.

— Гості?

Аж тепер помітив Оксен, що сестра не в буденному, а в празниковому: темно-синя спідниця розпустилась над чобітками, біла, з тонкого полотна, сорочка так і вбирає очі барвінковими узорами, ще й разочок червоного намиста на шиї.

— Чи не свати по тебе приїхали? — спитав він із ласкавою насмішкою сестру.

— А, таке й скажете! — вигукнула Олеся, вдаючи, що вона розгнівалась на брата. — Вам усе свати в голові!.. А я нізащо заміж не вийду!

— Так і не вийдеш? — посміювався у світлі, пшеничного кольору вуса Оксен, помагаючи синові зняти плуга з воза. — А все ж — хто приїхав? Чи не отець Віталій?

— Танин брат, он хто приїхав! — випалила Олеся.

— Федір?

В Оксена затремтіли руки, відразу ж зіпсувався настрій.

Федора він не знав, не доводилося, слава богу, зустрічатися, та наслухався про нього доволі.