І будуть люди

Федько ж сидів за столом, дивлячись прямо на Оксена чорними, як смола, очима, так, наче зважував, чи варт звертати увагу на оцього несподіваного зайду, чи послати його під три чорти, щоб не заважав розмові з сестрою. Швидко глянув на Таню, з її згаслого виду зрозумів, що це Оксен. Аж тоді звівся і, все ще поблискуючи міцними зубами, ступив назустріч господареві.

— Це — мій брат, — пояснила Таня. — А це, Федю, Оксен.

Привіталися: Федір — голосно, як циган на ярмарку, Оксен — тихо та насторожено. Сіли до столу: Федір — знову на покуті, Оксен — трохи збоку, постерегли ніякову тишу.

Щоб якось зібратися з думками, Федір дістав коштовний трофейний портсигар: на блакитному полі — голісінька Леда із лебедем, обоє рожеві, наче щойно з яйця, лебідь цілиться дзьобом туди, куди гріх доброму християнинові й глянути, а під нечестивим отим птахом чимось гострим, мабуть, гвіздком, видряпано: «Оце я». Натиснув на перламутрову кнопку — відскочила кришка, сяйнула позолотою, — простягнув до Оксена.

— Закуримо?

Оксен, ошелешений отією рожевою дамою, тільки покрутив головою: не курю!

— Треба курити! — сказав суворо Федько.

Дістав цигарку, хвацько затиснув зубами, закурив, пускаючи догори кільця прозорого диму.

Оксен блимав-блимав світлими очима, а про те, що курити в хаті та ще під святими образами — гріх, сказати не наважувався: «Господи, прости мене, грішного, сам знаєш, як доводиться жити при цій владі безбожній!»

Федір покурив, скалячи то праве, то ліве око, так, наче приміряючись, із якого боку краще вдарити Оксена, потім вийняв із рота недокурок, примостив на ніготь великого пальця, прицілився — стрельнув бичком прямо в помийницю.

— З поля?

— З поля, — луною відгукнувся Оксен.

— Гарна озимина цього року, — пригадав Федько свою дорогу до хутора, — 3 хлібом будете.

— Дасть бог, то й будемо, — ухильно відповів Оксен: ще батько учив його не хвалитися тим, що на полі. А зібрав, вмолотив — заховай від людського заздрісного ока подалі і теж не хвалися.

— Чого там бог! — заперечив богохульно Федько, аж Таня, боячись, щоб між братом та чоловіком не виникле сварка, торкнула його за лікоть. — Продрозкладку відмінили, ввели продподаток, а скоро тільки гроші платити будете — чого ж іще треба?

— Воно так, — погодився Оксен і широко поклав на стіл пошерхлі, з чорними нігтями руки, наче відгороджуючи своє поле.

 — Воно-то так… Дай селянинові волю — він хлібом завалить, дівати нікуди буде… А то дуже вже ображала хазяїна влада: роби не роби, старайся не старяйся, а толк один — заберуть усе під мітлу, тільки й того, що від голоду не пухли.

— Цього вже не буде, — пообіцяв твердо Федько, наче від нього залежала державна політика.