І будуть люди

І що з того Тані, що Іван не схотів кидати разом із батьком хати: кожного вечора клав біля себе гостру сокиру — хай тільки поткнуться! Хай тільки зачеплять щось із їхнього добра! Від того ще страшніше було Тані: так, може, хоч змилувалися б оті бандити, забрали б усе та й пішли б, а полізе на них Іван із сокирою — всіх переріжуть, тільки Оксен і врятується!

От про це й подумала, мабуть, Таня, спостерігаючи, як щиро хреститься Оксен, бажаючи Федорові вдачі.

— А що, Таню, — ожив зовсім Оксен, — чи не час уже й почастувати дорогого гостя? Балачки балачками, а від цього ситий не будеш.

Таня хоч і недавно частувала брата, рада знову подавати на стіл, тим більше, що й Оксен розщедрився, як ніколи: бач, он гукає, щоб сходила в комору та врізала шматок шинки, яку берегли на свята. Сам же сходив у погріб, приніс літрову пляшку наливки.

— Ви, Федоре, може, звикли до панських напоїв, тож не погребуйте нашим — мужицьким.

А наливка ж така, що склянку вип’єш — додому дороги не знайдеш!

— Нічого, ми звичні! — прицілюється оком до пляшки Федько. — Ми, зятьок дорогий, на фронтах хіба що смолу не пили.

Пудру і ту куштували.

— Пудрю? — дивується Оксен. — Та як же її можна пити, коли вона як те борошно!

— Можна. Раз я кажу, значить, можна… Розводили водою, ждали, поки відстоїться, а потім зливали й пили…

— І п’яніли?

— Та не так, щоб і дуже, — зам’явся Федько. — Живіт тільки обдимало, та, не при столі будь сказано, торохкали так, що пани ляхи аж голови в плечі вбирали!..

— І видумають же, прости господи: пудрю пити! — сміявся Оксен, витираючи очі.

Таня теж не витримала — засміялася, хоч не знала: бреше її любенький братик чи правду каже.

Оксен відкоркував пляшку, налив у три чарки: собі й гостеві по вінця, Тані ледь плеснув на дно — не можна, вагітна ж! Узяв свою чарку невміло, так, що аж хлюпнула червона наливка через край, урочисто мовив:

— П’ю за вас, Федоре, за весь ваш рід, за те, що поріднилися ви зі мною через Таню… Не знаю, чим я заслужив у бога цю милість… — тут голос Оксенів затремтів, затремтіла й рука та чарка в ній — по скляній стінці вогняною сльозою прокотилася червона краплина, зависла на пальці.— Тільки такої дружиноньки дай бог кожному…

Таня схилила над столом голову — щось роздивлялася на білій скатертині чи, може, ховала очі, Федько ж, споважнівши, промовив:

— Хай же і вам щастить у всьому, Оксене!

Пили по-різному.

Таня, ледь лизнувши, скривилась, відставила чарку: ух, і міцнюща ж! Оксен сьорбав невміло, немов у тій чарці був окріп, — ніколи ж до рота не брав, хіба що на великі свята вип’є з наперсток, а зараз незручно лишати, щоб, не дай боже, не образився дорогий гість! Гайдука ж їде ловити!..