І будуть люди
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
І що з того Тані, що Іван не схотів кидати разом із батьком хати: кожного вечора клав біля себе гостру сокиру — хай тільки поткнуться! Хай тільки зачеплять щось із їхнього добра! Від того ще страшніше було Тані: так, може, хоч змилувалися б оті бандити, забрали б усе та й пішли б, а полізе на них Іван із сокирою — всіх переріжуть, тільки Оксен і врятується!
От про це й подумала, мабуть, Таня, спостерігаючи, як щиро хреститься Оксен, бажаючи Федорові вдачі.
— А що, Таню, — ожив зовсім Оксен, — чи не час уже й почастувати дорогого гостя? Балачки балачками, а від цього ситий не будеш.
Таня хоч і недавно частувала брата, рада знову подавати на стіл, тим більше, що й Оксен розщедрився, як ніколи: бач, он гукає, щоб сходила в комору та врізала шматок шинки, яку берегли на свята. Сам же сходив у погріб, приніс літрову пляшку наливки.
— Ви, Федоре, може, звикли до панських напоїв, тож не погребуйте нашим — мужицьким.
А наливка ж така, що склянку вип’єш — додому дороги не знайдеш!
— Нічого, ми звичні! — прицілюється оком до пляшки Федько. — Ми, зятьок дорогий, на фронтах хіба що смолу не пили.
— Пудрю? — дивується Оксен. — Та як же її можна пити, коли вона як те борошно!
— Можна. Раз я кажу, значить, можна… Розводили водою, ждали, поки відстоїться, а потім зливали й пили…
— І п’яніли?
— Та не так, щоб і дуже, — зам’явся Федько. — Живіт тільки обдимало, та, не при столі будь сказано, торохкали так, що пани ляхи аж голови в плечі вбирали!..
— І видумають же, прости господи: пудрю пити! — сміявся Оксен, витираючи очі.
Таня теж не витримала — засміялася, хоч не знала: бреше її любенький братик чи правду каже.
Оксен відкоркував пляшку, налив у три чарки: собі й гостеві по вінця, Тані ледь плеснув на дно — не можна, вагітна ж! Узяв свою чарку невміло, так, що аж хлюпнула червона наливка через край, урочисто мовив:
— П’ю за вас, Федоре, за весь ваш рід, за те, що поріднилися ви зі мною через Таню… Не знаю, чим я заслужив у бога цю милість… — тут голос Оксенів затремтів, затремтіла й рука та чарка в ній — по скляній стінці вогняною сльозою прокотилася червона краплина, зависла на пальці.— Тільки такої дружиноньки дай бог кожному…
Таня схилила над столом голову — щось роздивлялася на білій скатертині чи, може, ховала очі, Федько ж, споважнівши, промовив:
— Хай же і вам щастить у всьому, Оксене!
Пили по-різному.











