І будуть люди

Федько ж поніс до рота чарку, як спеленану дитину: не хлюпнув, не сплеснув, тільки денце показав:

— А, їй-бо, непогана!

І не встиг Оксен досмоктати свою, як Федькова рука вже на пляшці:

— Ану покотимо й другу, щоб першій не так нудно було!

— То, може ж, закусимо! — жахнувся Оксен.

— Е, хто ж по першій закусює! — наливав у чарки Федько. — У нас, в ескадроні, хто після першої просив закусити, того посилали овечі бурубашки гризти!

І хоч-не-хоч довелося Оксенові братись за другу чарку: не знав, нещасний, з ким зв’язався!

Тільки заходилися біля закусок, зайшов похмурий Іван.

Кинув непривітне: «Здра…», подивився осудливо на стіл, заставлений наїдками, дістав з полиці хлібину, відчикрижив шматяру, посолив густо сіллю, поніс до дверей.

— Іване, сідай-но до столу та випий! — гукнув сп’янілий Оксен.

— Ніколи мені з вами розсиджувати! — відповів грубо Іван. — Он худоба непоєна.

— Хай Альошка напоїть.

— Альошки нема.

— Де ж він?

— А я знаю де! — роздратовано відгукнувся Іван. — Он у мачухи питайте, вона ж дома була!

— Іване, як ти розмовляєш! — гримнув кулаком по столу Оксен.

— Як умію, — вже тихше огризнувся Іван та й вийшов у сіни.

— Старший? — запитав Федір.

— Старший…

— З характером."

"— Усі вони тепер із характерами, — почав скаржитись Оксен: в голові йому вже шуміло, як біля водяного колеса, обважнілий язик погано слухався, очі стали маленькі й жалісливо моргали до світла. — Колись як нас… учили? Слово батька — закон!.. А тепер, — і тільки рукою махнув — зачепив миску — добре, що Таня встигла підхопити, а то плакала б миска! — Забули бога… вигнали з серця страх божий… істинно…

— Істина у вині! — підхопив Федько та й знову спіймав пляшку.

 — Вип’ємо, дорогенький зятьок, щоб вороги наші дивилися та облизувались, а друзі щоб радувалися!

Оксен не опирався. Вихилив обпікаючу рідину, очманіло покрутив головою.

Федько не відставав від Оксена, поки не висушили пляшку до дна. І добився-таки свого: напоїв Оксена так, що того довелося вести попід руки від столу, як весільного батька.

— Навіщо ти його так? — докоряла братові Таня, коли Оксен, роздягнений та вкладений у постіль, одразу ж заснув.

— А що? — тихо сміявся Федько, потішений зробленим. — Хай хоч раз спробує справжньої моні.

— Гріх, Федю…

— Все, сестричко, гріх! — перебив її брат та й пригорнув міцно до себе. — Ти краще, ніж ото дорікати, Олесю поклич. Де це вона поділася?

— Навіщо вона тобі? — насторожилася відразу сестра.