І будуть люди

Якийсь дядько відскочив набік, зіткнувшись із Федором у сінях: «Свят, свят, свят, сохрани і помилуй!»; якась дівчина писнула переляканою мишею, побачивши всю оту амуніцію, що рипіла, бряжчала, видзвонювала на Світличному, а він став посеред великої прокуреної кімнати і, похльоскуючи нагаєм по блискучій халяві, строго спитав:

— Хто з вас голова?

Бо за єдиним столом сиділо аж двоє: один високий, в старенькій заношеній шкуратянці, в полотняній сорочці, що міцно обтягувала шию рясно вишитим коміром, другий же набагато нижчий, вужчий у плечах, з незасмаглим обличчям людини, яка мало буває на свіжому повітрі.

Високий звів важку голову з великими рисами обличчя, непривітно сказав:

— Ну, я голова. А що?

— Я — командир загону особливого призначення! — відрекомендувався Світличний. — Чому ви не з’явилися на мій виклик?

— А Радянська влада не зобов’язана на ваші виклики являтися, — спокійно пояснив голова. — Радянська влада сама викликає, коли їй того треба.

Федько аж засмикався від люті, що кипіла в ньому, а голова, все так же спокійно дивлячись на Світличного, казав далі:

— Ти краще, товаришу, от що скажи: чого це ти зупинився гостювати в куркуля та ще й хочеш, щоб я туди йшов на уклін?

— А я тобі звітувати не збираюся! — закричав Федько, вже зовсім не володіючи собою.

 — Що ти за цяця така, щоб я перед тобою відчитувався?

— Ану давай без оцих різних слів! — тепер уже спалахнув і голова та й звівся з-за столу. — А ні — то катай отсюдова, звідки прийшов.

І невідомо, чим закінчилася б оця сутичка, бо Федько вже примірявся чесонути нагаєм свого супротивника, коли б не отой, другий, що досі сидів, придивляючись до Світличного трохи глузливими й водночас лагідними очима.

— Ану побийтесь, — сказав він тихо і раптом засміявся, по-дитячому закидаючи голову. — Півні!.. Чистісінькі пінні!..

Ганжа відразу опустився на дзиглика, ворушачи збентежено бровами, Федько ж обпалив непрошеного третього поглядом, грубо спитав:

— А ти відкіля взявся?.. Хто ти такий?!

— Я — Гінзбург, — усе так само миролюбно й весело відповів той і звівся назустріч Світличному, простягаючи невелику, як у підлітка, руку. — Гінзбург, секретар повіткому. А простіше, Гриша. Вас же, здається, звуть Федором?

Ні, просто-таки неможливо утриматися перед щирою простодушністю цієї людини! І Світличний, відповідаючи на потиск руки, втихомирено буркає:

— Федір… Світличний… — І відразу, сколихнувши в собі невідстояну образу: — І прошу передати йому, — красномовний кивок у бік голови, — що я не в куркуля гостював, а в рідної сестри!.

.

— Ну, годі, годі про це, — втихомирював Федора Гінзбург. Усе ще тримаючи його за руку, підвів до столу, змусив сісти на лаву. — Ніж сваритися даремно, давайте поговоримо про справи.