І будуть люди

— За гряницю… Тут уже нам не буде життя… Земля під ногами горітиме…

Син помовчав, звикаючись із новиною, трохи згодом спитав:

— А додому коли зайдемо?

— Додому?

— Еге ж… Із матір’ю попрощатися… треба ж?

— Дурень! — скипів раптом старий. — Дурень набитий!.. Попрощатися, попрощатися!.. Там, надісь, Ганжа з своїми гольтіпаками за нами й очі прогледів, жде не діждеться, коли ми до нього в сильце попадемося, а ти — попрощатися!.. — І раптом уже іншим, розчуленим, надломленим голосом: — А мати, синку, простить… Простить мати… — Вже не соромлячись сина, більше не стримувався: провів брудним скоцюрбленим пальцем попід очима, витираючи жовті сльозини.

У Миколи затремтіли губи, він ввіткнувся обличчям у лікоть і довго так лежав, вдихаючи гіркуватий, вологий запах землі, а Гайдук уже роздивлявся невелике сонечко, що невідомо звідки забралося йому на руку, та й застигло, накрившись червоним жупанцем.

— Бач, ожило, зігрілось, — заговорив він, з незвичною ніжністю дотикаючись пучкою до живої краплини, що відразу поповзла, підгинаючи під себе руді волосинки. — Комаха… тваринка безсловесна… теж жити хоче, — бубонів він розчулено, обережно спрямовуючи сонечко на кінець пальця.

Забравшись на пучку, сонечко заметалося, немов заглядало, чи високо падати, а потім завмерло, повернувшись чорненьким рильцем до сонця.

— Як малі діти співають: «Сонечку, лети до сонця…» — пригадав Гайдук, і комаха наче тільки й чекала на оці слова: висмикнула з-під червоного панцира прозорі слюдяні крильця, замиготіла ними — здійнялася, полетіла ясною веселою кулькою.

— Додому полетіла, — здавлено сказав Микола.

— А де її дім? — сумно запитав старий.

І двоє дорослих проводжали очима весняну несподівану гостю, аж поки вона розтанула в степовому світлому мареві. А потім, втомлені, надломлені, знову полягали та й задрімали, пригріті сонцем, що все вище підіймалося в небі…

— Тату, хтось біжить!

Гайдука так і підкинуло:

— Де?

— Та он… прямо на нас…"

"Тепер побачив і Гайдук: від Марусиної могили, щосили вимахуючи руками, на них бігла якась постать. Микола, висмикнувши з-за пазухи нагана, поклав вороноване дуло на лікоть, став виціляти, але Гайдук сердито вдарив його по руці:

— Ти що, дурню!.

— А що?

— Хочеш, щоб оті почули?.. Зачекай, хай набіжить, ми його тоді ножичком… Ножичком — святе діло: любенько, тихенько, — бубонів він, не спускаючи очей із незнайомця.

— Тату, та це ж Федько! — зраділо вигукнув Микола і, звівшись на коліна, замахав рукою: — Федь!.. Сюди!..

Федько зупинився, наче наткнувся на стіну, а потім зненацька позадкував, витріщивши перелякано очі.

— Не віриш, що живі? — посміхнувся невесело Гайдук, коли хлопець, трохи віддихавшись, ліг поруч з ними.