І будуть люди

Страхає розстрілом, згадує бога, який дивиться зараз із неба і аж головою хитає, дивуючись нерозважливості оцієї дитини своєї.

— Не я зараз — сам бог вустами моїми застерігає тебе: не послухаєшся, попадешся в лапи червонопузим — і собаки тебе загребуть… Жалко мені тебе, як рідного сина жалко! — аж руку поклав на простоволосу голову хлопця Гайдук. — Того й кличу з собою…

Федько мотнув головою, скинув руку свого отамана, і в того відразу ж потемніло обличчя:

— Так не підеш із нами?

— Я додому хочу…

— А хто на нас доносити буде?

— Я додому хочу…

— Ну, що ж, іди, бог з тобою, — помовчавши, промовив Гайдук.

 — Не слухаєшся мене, старого, то й пропадеш ні за цапову душу!.. О… хто то біжить?

— Де? — в один голос спитали хлопці.

— Та ондечки… он… Та не туди, Федю, дивишся — в бік могили дивись!

Федько сп’явся на коліна, витягнув худу шию із широкого брудного коміра, розшитого червоними хрещиками. Гайдук вихопив із кишені нагана, приставив до хлоп’ячого вуха, спустив курок.

Глухо стукнув постріл, голова Федькова різко смикнулася набік, а сам він упав, забився в конвульсії, шкребучи ногами землю, видираючи пальцями густу зелену траву.

Потім затих, занімів, тільки вітерець ворушив на потилиці світле волосся та, тихо булькаючи, витікала з вуха кров.

— Тату, навіщо?!

Безтямними, повними жаху очима дивиться Микола на нерухоме тіло Федька, невелике озерце крові, що парує рудуватим димком, обтікаючи ввіткнуте в землю обличчя. І, впираючись долонями в землю, відсувається далі, далі, аж на край улоговини.

"

"— А ти що ж хотів, щоб видав? — вовком визвірився на сина старий. — Тепер такі часи: не ти його, дак він тебе!.. Бач, командир його пустив! А мо' саме для того, щоб вивідав, де ми з тобою, та на слід наш навів?

Син мовчав, щосили стуляючи щелепи, щоб не зацокотіти зубами. Гайдук же перехрестився, задерши до неба обличчя:

— От і довелося на свою душеньку невільний гріх прийняти… І казав же йому, й умовляв: пішли, Федю, з нами! Дак не схотіло, дурне, довело до гріха!.. Незвідані путі твої, господи, не знає людина, куди вона йде і що з нею буде…

Позітхавши та помолившись, Гайдук перевернув забитого на спину (любив в усьому порядок), витер травою від крові обличчя, обережно стулив повіки на світлих, повних болісного здивування очах, склав на грудях руки з пом’ятою зеленню поміж зчепіреними судорожно пальцями; жалко, що свічечки немає, свічечку б покійникові — і знову задер побожне обличчя до неба, возносячи молитву за новопреставлену душу раба божого Федора.