І будуть люди

Йшов селом, тісною звивистою вулицею, мимо плетених тинів, воріт, перелазів, мимо дворів із хатами, коморами, клунями, садами, і було таке відчуття, наче йшов він чужою, невідомою стороною, немов усі люди, все живе утекло, поховалось од нього, чужого пришельця, а тепер зирить за ним крізь потаємні шпарини повними недовір’я очима. І не міг приховати Оксен від тих недобрих всевидющих очей всього, що коїлося зараз у нього на серці: був немов на долоні, був нещадно освітлений сонцем, був наче голий.

Лишень у полі й отямився трохи Оксен. Зупинився, зняв картуза, витер гарячою сухою долонею змокріле чоло, підставив пружному весняному вітрові розпашіле обличчя.

Вітер студив йому голову й щоки, холодив груди, та не міг остудити образи, що пекла біля серця, брала за горло, бухала в скроні гарячою темною кров’ю.

Не міг!

І тут, чи не вперше після того, як Олеся покинула хутір, згадав Оксен лихим словом сестру, а разом і шалапутного брата своєї дружини. До цього якщо й попекло Оксенові на серці за невірною сестрою, то більше через те, що вона, порушивши звичаї, махнувши рукою на бога і на людей, дременула з отим зайдою — несватана, невінчана, покритка покриткою.

Довго не зможе Оксен забути того сорому, що довелося наїстися під час служби божої невдовзі по тому, як Олеся зникла із хутора. Як зайшов до церкви — всі так і повернулися в його бік, наче не той віроодступник, а він, Оксен Івасюта, звів дівчину з хазяйського двору! Стояв — боявся оглянутись, молився — прислухався до шепоту злорадних кумась, що так і роївся у нього над головою, заповзав до вушей злими гадючками!

— Ото він?..

— Ото, кумасю, ото. Бач, святі та божі, а що витворяють!..

— В тихому болоті, кумасю, в тихому болоті…

Зціплював зуби й ловив себе на тому, що замість молитви проклинав сестру і Федька.

Що ж, довелося випити й сію гірку чашу, яку послав йому бог. Випити покірно й безропотно, як належиться вірному рабові божому, щирому християнинові. Там — зачтуться йому всі муки, там — а не тут, на оцій многогрішній землі!

І, смирившись душею, перекліпав Оксен і оцю ганьбу. Навіть не докоряв Тані братом, хоч мав на це право.

«А ти, сестро, захотіла піти — іди собі геть, і нехай нас бог із тобою, сестро, розсудить.

Тільки не буде тобі ні мого благословення, ні посагу, ані підтримки!»

На цьому й заспокоївся б Оксен, коли б не Танина вагітність. Бо не просто сестра пішла з дому. Пішли робочі невтомні руки, на яких трималася добра половина хазяйства Івасют. І свині та вівці, і корови, і кури та гуси, і пряжа, й прання, і весь лад у хаті та побіля хати — все це тепер мало звалитися на слабенькі Танині плечі.

Не день і не два ходив та зітхав Оксен, спостерігаючи, як крутиться Таня, намагаючись всюди встигнути, всьому дати лад.