І будуть люди
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
Як до півнів схоплюється і перед світанком лягає,— не лягає, а падає, зморена до краю, в постіль; як часто сонна зривається з постелі, пориваючись щось доробити, що не встигла протягом дня; як розтікалися синці попід очима, як худло, проймаючись вощаною блідістю, обличчя; як із кожним днем їй було все важче і важче нахилятися чи щось підіймати, — і краявся жалем. Все частіше зітхав та хрестився до образів, до Ісуса Христа, що не зводив із нього докірливих, випалених одвічним стражданням очей.
Ті обкидані синіми тінями великі Ісусові очі повнилися щораз більшим докором.
Повернувся аж через день, грудневого зимового вечора, що розсипав, наче крижинки, по замороженому небові колючі зірки. Ввалився до хати, весь окутаний холодною білою парою, здираючи бурульки з помокрілих вусів, весело сказав до дружини:
— А поглянь-но, Таню, кого я для тебе привіз!"
"Та й виштовхнув поперед себе з білого туману невелику постать у довгому, з чужого дорослого плеча кобенякові, з неприродно великою головою, закутаною величезною хусткою так, що трудно було й розібрати, де в тієї голови обличчя, а де потилиця.
— Оце твоя хазяйка, — продовжував між тим Оксен, підштовхуючи до Тані дивовижну ту постать. — Слухайся її, шануйся, то бог і люди тебе любитимуть.
Гостя несміливо підвела голову, і з вибіленого памороззю вузенького прорізу боязко глянули на Таню чорненькі, блискучі, насторожені, як в маленького настраханого звіреняти, очі. «Кубусь!» — так і ахнула Таня, пригадавши дику вивірку, що її приніс ще в дитинстві до хати Федько.
Де він її доп’яв, так і лишилося таємницею. «Виміняв», — пояснив коротко Федько сестрам та й заходився лаштувати клітку із колесом.
Старша сестра охрестила вивірку Кубусем, і це ім’я так і пристало до звіреняти.











