І будуть люди
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
Той просунув руку в дірку, намацав дядькову шию, замкнув кільце — чорною стрічкою повився до напнутого дроту ланцюг: ні дати ні взяти — собака у будці!
— А теперечки гайда. Хай собі сплять на здоров’я.
Вибігли з двору, оглянулись. Котько підійшов до будки, принюхався, загавкав. Гавкав уперто і люто, і Василь сказав:
— Зараз хтось вийде.
В хаті й справді заблимав вогник, освітив темне вікно, потім клацнула клямка сінешніх дверей. Хлопці поприсідали за тином — тільки шапки стирчали перевернутими глечиками. В кожусі наопашки, в спідньому, на поріг вийшов дядько. Постояв, позіхнув, почухмарився попід пахвами, сходив до вітру в сніг, потрусив матнею.
— Цить, бодай би ти сказився!
Котько слухняно замовк, побіг до хазяїна.
— Ти диви — відчепився! — пролунав здивований голос. — Ану, на місце!
Ухопивши пса за патлатий загривок, дядько поволік його до будки. Не випускаючи собаки, взяв ланцюг, потягнув до себе.
— Що за мана!
І щосили смикнув на себе ланцюг.
— Ряту-у-йте, душать!! — страшним голосом озвалася будка. Дядько гуцикнув у сніг.
— Рятуйте, вбивають!!
Корчачись од сміху, хлопці поза тином, поза тином, та й чкурнули подалі од біди. Зупинилися аж на другій вулиці, прислухались. Тепер уже лунало два голоси: один глухіший — «Рятуйте!», а другий дзвінкіший — «Каравул!..»
— Побігли далі, бо вони все село скличуть! — весело сказав Микола.
Вже аж на краю села Іван зупинився, придивився, присів: хтось біг прямо на них. Хлопці собаками пострибали за тин, принишкли, намагаючись розгледіти, кого несе нечиста сила.
Іван, забувши про все на світі, пропечений мстивою ненавистю, схопився, став висмикувати з тину кілок…"
"Оте дівча, яке ще влітку насиналося Володі комсомольськими снами, потроху-потроху, та й заполонило його палке серце, до кінця віддане світовій революції. І, сказати, була б заморською павою, про яку люди потім скажуть: «Хоть і шию звернув, зате з доброго коня.











