І будуть люди

Бо якщо в самого всього й худоби тієї — що кіт на запічку чи зачухана, низькоросла, як коза, корівчина, зате завжди є нагода кольнути чужим прихожанам око: «А що, бачили, як наші батюшки живуть!..» Знай, мовляв, наших та гризи собі нігті з досади!

І хоч революція, а потім і громадянська війна походили добренько з мітлою по отаких дворах, як у о. Віталія, все ж на бога скаржитись причин не було. Принаймні до недавнього часу, коли б голові комнезаможу, інвалідові-матросові, що прийшов із громадянської з порожнім рукавом, заткнутим за ремінь, червоним бантом на бушлаті, маузером в дерев’яній кобурі і безкозирці з двома чорними стрічками, насунутій на брови, так що тільки очі світилися нещадно і весело, коли б оцьому представникові нової влади та не запало у голову відкрити в селі школу.

"

"Одного дня він появився на попівському дворі, збиваючи широчезними, як саме Чорне море, кльошами зелений спориш. Збіг на ганок, постукав у двері, запитав збентежену матушку, чи можна зайти. Тримався трохи безцеремонно, а разом і ввічливо. Коли Зіна спробувала притримати двері до спальні, де саме відпочивав після обіду чоловік, він не відсторонив її, а лагідненько сказав:

— А мені саме й треба погомоніти з батюшкою, — та й просунув у прочинені двері свою круглу, як кавун, голову: — Можна?

Оглянувши будинок, моряк запитав стривоженого батюшку:

— Як ви дивитесь на те, щоб розмістити отут школу?

— Куди ж нам із матушкою накажете подітись? — запитав о.

Віталій, приголомшений новиною.

Але й на це була уже відповідь у моряка:

— А ми вас у старе приміщення школи переселимо. Так що збирайтеся, батюшко.

— Що ж, якщо така ваша воля… — голос о.

Віталія тремтів від образи. — Якщо цього хоче громада, якій я щиро служу…

— Хоче, батюшко, хоче!. — зовсім уже весело ствердив невразливий моряк. — Завтра на загальних зборах і вирішимо… До побачення, батюшко!

Козирнув єдиною рукою, блиснув міцними, що ними тільки залізо гризти, зубами, пішов перевальцем із двору.

І хоч отець Віталій плекав надію на те, що громада не попустить поглумитися над ним (говорив про це й заплаканій Зіні, утішаючи та заспокоюючи), все ж в ту ніч не міг хоча б на хвилинку склепити повіки.

Був до краю знервований, а ще більше — перевтомлений.

Відчував себе так, наче міцний протягом багатьох віків острів, що, мов дитячі забави, стрічав усі шторми та бурі, розбивав їх своїми кам’яними грудьми, раптом став хисткою купиною, на якій треба весь час балансувати, щоб утриматися на ногах, не звалитись у трясовину… Від отого невпинного балансування, відчуття купини під ногами приходила втома. Якась дивовижна млявість обволікала ясний до цього мозок, загострений в полемічних битвах з інакомислячими, загартований у вірі.