І будуть люди

 — Та взнай, що там люди говорять.

Альошка повернувся, коли вже зовсім стемніло. Хукав на побілілі од зашпорів пальці, крізь сльози скаржився:

— Хіба в такий морозище когось посилають! Сам би пішов!..

Коли б це іншого разу, стукнув би Альошку по потилиці, а то й нам'яв би вуха. А зараз нетерпляче запитав:

— Що там чувати?

— Хтось «вихреста» ломакою оглушив… Добре, що хоть ломака пересохла була — не така важка… А то, кажуть, богу й душу віддав би!

Іванові враз відлягло від серця. Повеселішавши, незлостиво нагримав на скімленого брата:

— Чого, дурню, хукаєш! Опусти в холодну воду — враз відійдуть…

Потім наказав Христині подавати вечерю.

Повернувся обличчям до образів, захрестився і, сідаючи до столу, вже задоволено подумав: «А того вихреста добре провчив! Знатиме, як куркуленком привселюдно обзивати!..»

Батьки приїхали аж третього дня, хоч Оксен і обіцяв не затримуватись. За клопотами, за колотнечею якось забули обоє, що отець Віталій — іменинник: сповнилось тридцять п'ять літ. Добре, що захопили борошна та сала, це тепер найдорожчий дарунок, бо не з медом, ох, не з медом повелося батюшкам за нової безбожної влади!

Закривають повсюди церкви.

Скидають на землю дзвони і — страшно й подумати! — святі хрести. Виганяють душпастирів із сіл. Майструють із соломи, з ганчір’я опудала апостолів і з бісівськими піснями під нечестивий галас носять по вулицях на релігійні свята, а тоді обливають гасом і спалюють. Та ще й танцюють довкола, взявшись за руки, услаждають диявола, а тоді описують все це в газетах, закликаючи й інших зрікатися святої віри, глумитися з неї.

Гоніння на віру діткнулося й отця Віталія. Церкву, правда, не закрили і з села не вигнали, хоча й тут знайшлися горласті, раді підняти руку на духовну особу.

Але, слава богу, смута не торкнулася всіх: парафіяни відстояли. Тільки довелося поступитися церковним будинком, що в ньому жив о. Віталій з дружиною.

Будинок той ставили ще за царя, разом із церквою. Не пожаліли ні цегли, ані заліза — звели розкішні хороми на п’ять кімнат, з кладовками й кухнею, з великими вікнами, з просторими склепами, щоб було де зберігати щедре людське «подаяніє». Відгородили і двір — не двір, а дворище, — аби було де пройтися після служби божої батюшці. Насадили сад, поставили сарай, щоб було куди закотити виїзд, не гірший, ніж в інших батюшок, а може, ще й кращий.

Щоб побожні парафіяни могли час від часу похвастатися перед прихожанами сусідньої церкви: «Та хіба у вашого батюшки виїзд! Чорти батька зна що, а не виїзд!.. Он наш!.. Наш як їде, то й земля під ним двиготить! В таку бричку самі Ілля не посоромилися б сісти!..» Не забули й комору, і корівник, і саж, і кошару, аби було де тримати оте, що мекає, бекає, мукає, гелгоче, кудкудаче і хрюкає, звеселяючи серця богомільців.