І будуть люди

Таня подивилася на нього щасливими, здатними все простити і все забути очима, сказала, показуючи рукою перед собою:

— Поглянь, яка краса!

Іван нічого не відповів. Підніс великого пальця до носа, висякався в сніг, почалапав до комори за лопатою — прочищати стежки.

Але навіть це не зіпсувало Тані настрою. І коли Оксен зайшов перед обідом до хати, то зупинився на порозі, вражений: Таня співала. Схилилася над сином, гойдала колиску і тихенько наспівувала:

Ой люлі, люлі,Налетіли гулі…А-а-а, а-а-а, а-а…В серце ударила Оксена оця простенька пісенька, що народилася, мабуть, разом із першою дитиною на землі.

Була вона вся просякнута Таниною ніжністю, напоєна Таниною ласкою. Іще здалося Оксенові, що там, у колисці, лежало світленьке люстречко: як тільки колиска пропливала мимо Тані, на обличчя дружини наче падав сонячний зайчик — спалахували лагідним усміхом вуста, світлішали, аж більшали, очі.

Причиняючи двері, Оксен необережно стукнув клямкою — Таня невдоволено глянула на чоловіка, знову схилилась над колискою…

З цього дня Тані пішло на поправку. Помітно налилися, зарум’янились щоки, округлилися до цього гостренькі, як у підлітка, плечі, золотистим полиском розцвіло потьмяніле за час заміжжя волосся.

Її тепер уже не так гнітила хутірська безвихідь: мала свій, невеликий, відгороджений від лихого стороннього ока куточок, затишний і світлий. Тут була лише вона й син, і присутність когось третього зруйнувала б оті стіни, зведені Танею для себе й для своєї дитини. І не раз відчував Оксен, підходячи до колиски, внутрішній опір дружини: вона ревниво стежила за кожним його рухом, а коли він брав дитину на руки, відразу ж простягала свої:

— Ти не так його держиш.

Дай я.

Або:

— Йому так незручно. Дай краще я.

І, перехопивши на руки дитину, вся ніби зливалася з нею: Оксен, Іван, весь білий світ переставали для неї існувати.

Годинами могла бавитись із сином. Пеленати, купати, щохвилини доторкуватися до маленького беззахисного тільця, до мініатюрної істоти, в якої було все, як у справжнісінької людини, що не раз переповнювало Таню великим подивом, радісним подивом перед незбагненним чудом природи.

Перед паскою відбулися хрестини. Хрещеною матір’ю була сестра Зіна.

— Як тобі хотілося б назвати його? — запитала Зіна сестру перед тим, як рушати до церкви.

Таня глянула на Зіну. Ім’я ледь не зірвалося з її вуст, але вона вчасно схаменулася, глянула на Оксена, який стояв поруч.

— То як? — знову запитала Зіна, помітивши вагання сестри.

І Таня тихо сказала:

— Хай буде… Хай назовуть Андрійком…

І по тому, як полегшено зітхнув Оксен, зрозуміла, що він, теж завмерши, чекав, як дружина захоче назвати свого первістка.

— Що ж, пора і в дорогу! — весело сказав він.